Розділ «8»

Наступного дня він заговорив про це з Іполітом, але той лише змахнув руками:

— Чи варто перейматися! Не задурюйте собі ким голови! Тримати в коморі, або віддати поліції, або всипати нагаїв і відпустити, нехай іде собі! Все одно!

Коли ж Вацлав намагався йому розтлумачити, що йдеться все-таки про вбивцю його матері. Іполіт розлютився:

— Який там убивця! Гівнюк, а не вбивця! Робіть, що хочете, дайте мені спокій, бо в мене зовсім інше в голові.

Він не бажав нічого слухати, й складалося враження що у недавньому вбивстві для нього важливе лиш одне — яким був труп Амелії, і геть байдуже — яким був убивця. Зрештою, він був явно поглинутий іншими турботами. У Фридерика, який стояв біля грубки, раптом щось немовби сяйнуло в голові — він здригнувся, маючи намір щось сказати, але тільки прошепотів:

— Охо-хо…

Не промовив уголос. Прошепотів. Але саме тому, що ми не були готові до його шепоту, він прозвучав виразніше, аніж коли б Фридерик говорив у повен голос. Отак, шепочучи, він і стояв, а ми чекали, що ж він казатиме далі. Та він мовчав. Тоді Вацлав, який уже навчився помічати найменші зміни в поведінці Фридерика, запитав:

— Що сталося, що ви хотіли сказати?

Той розглянувся по кімнаті і відповів:

— Ну, так, із таким, власне… можна робити, що заманеться… що кому заманеться…

— Із яким? — крикнув Іполіт з незрозумілою злістю. — Із яким таким?!

Фридерик почав пояснювати, трохи збитий з пантелику:

— З таким — ну, ясно, з яким! Із ним! Що хто захоче. Що кому заманеться.

— Зараз, зараз… Адже те саме ви казали про мою матір, — несподівано втрутився Вацлав. — Що моя мати саме його могла… ножем… тому що… — він затнувся. А Фридерик, уже виразно присоромлений, одказав:

— Та нічого, нічого, я тільки так… Не будемо про це говорити!

Який актор! Адже видно було, що його гру шито білими нитками, а він їх і не приховував. Але водночас було видно, як важко це йому дається, як він справді блідне й тремтить, ведучи гру. Для мене, принаймні, було ясно, що він намагається надати цьому вбивству й цьому вбивці якомога дражливішого характеру. А може, й не намагається, може, справа тут о якійсь неминучості, сильнішій за нього самого, якій він підкорявся, блідий і наляканий? Звичайно, це була гра, але ця гра формувала його самого і формувала ситуацію. В результаті — всі почувалися якось непевно. Іполіт різко повернувся й пішов геть, а Вацлав замовк. Але завдані гравцем удари досягали їх, незважаючи ні на що, і Юзек у коморі перетворювався на дедалі похмурішу постать, атмосфера взагалі була неначе отруєна якимись незвичайними й незрозумілими намірами (та я знав, на кого вони спрямовані, кого він мав на меті)…

Юзекові треба було щовечора промивати рану, цим займався Фридерик, який нібито знався трохи на медицині, і Кароль допомагав йому. А Генюся тримала лампу. Це знову була процедура значуща, ба навіть компрометуюча: вони утрьох схилялися над ним, і кожен з них тримав у руках щось, що виправдовувало його участю Фридерик — вату, Кароль — миску й пляшечку зі спиртом, а Геня — лампу. Але їхня схиленість утрьох над пораненим стегном неначе виривалася з кола предметів, які вони тримали, й оберталася звичайною схиленістю над ним. А лампа світила. Після цього Вацлав замикався з Юзеком і допитував його, — чи то довірливо, чи то погрозливо, — але нижчість хлопця, немитість, селюцтво робили з нього автомат, він раз у раз повторював те саме: що кинулася, що кусала. І що він мав робити? Призвичаївшись до запитань, він звик і до своїх відповідей:

— Пані господиня мене кусала! Осьде сліди!

Коли Вацлав вертався після таких допитів, виснажений, наче після хвороби, Геня сідала біля нього, тиха й вірна… Супутниця… А Кароль або накривав на стіл, або розглядав старі ілюстровані журнали… І коли я дивився на дівчину, силкуючись уявити її «з Каролем», то, як не протирав очі, не міг побачити й сліду збуджень, які вже не збуджували. І відрікався від власної пристрасті. Таж нічого поміж ними, нічого, нічого! Вона — лише з Вацлавом! Зате з ним — яка захланна! Який апетит! Яка пожадливість! Як хижо вона підбиралася до нього, ніби чоловік до панночки! Перепрошую, я не мав на увазі нічого поганого, я тільки хотів сказати, що вона з непогамовною пристрасністю добиралася до його душі, що вона жадала його сумління, що саме його честь, відповідальність, гідність, усі пов’язані з цим страждання були предметом її жадання. Будь-яка старшість у ньому притягувала її настільки, що, здавалося, лисина Вацлава вабить її навіть більше, аніж його вуса!

Але у всьому цьому, звичайно, проявлялася і притаманна їй пасивність: вона вбирала його старшість, підсівши й притулившись до нього. Вона приймала пестощі чоловічої руки, нервової й витонченої, дорослої, вона прагнула поважності перед лицем драматичної смерті, її тілесна невмілість ховалася за чужою зрілістю! От клята! Замість того, щоб бути красивою поруч з Каролем (це їй би вдалося). Геня воліла халтурити й прибіднюватися поруч з адвокатом, горнучись до його виплеканої бридоти! Адвокат був їй вдячний за те й тихенько гладив її. А лампа світила.