Розділ «8»

— Та не тягніть мене за язика! — закричав Фридерик, справді перелякавшись бо навіть піт з’явився на його чолі. — Це тільки так… теоретично… Але ваша матір… ач, ні, це абсурд, це неймовірно, нонсенс! Чи не так, Каролю? Скажи, Каролю?

Чому він звертався до Кароля? Якщо боявся сам, то навіщо і його вплутував? Однак Фридерик належав до людей, які викликають вовка з лісу саме через те, що не хочуть його викликати, власне, притягають своїм страхом, який все перебільшує, гіперболізує, матеріалізує. А викликавши, уже не можуть не дражнити його, не роз’яряти, його свідомість тому була такою дражливою і некерованою, що сам Фридерик відчував її не як щось світле, але — як темряву. Для нього вона являла собою стихію не менш сліпу, аніж інстинкт, він не довіряв їй, перебував під її владою, не знав, куди вона його заведе. А ще — він був поганим психологом, бо мав багату уяву й інтелект: в його широкому баченні людини могло вміститися будь-що, тож і пані Амелію він міг уявити в будь-якій ситуації.

Пополудні Вацлав поїхав, щоб «уладнати справу з поліцією», себто, чималим хабарем вгамувати слідчу пристрасть, бо якби влада почала у цьому копирсатися, невідомо, що б із того вийшло. Похорон відбувся наступного ранку — скорочений, навіть квапливий. А ще наступного дня ми вирушили назад, до Повурної, і з нами — Вацлав, полишивши будинок на милість Божу. Мене це не здивувало: я розумів, що тепер він не може розлучитися з Генею. Попереду їхав екіпаж, в якому сиділи жінки, Іполіт та Вацлав, а за ним — бричка, з Каролем на козлах, на ній були ми з Фридериком, і ще дехто: Юзек.

Ми забрали його з собою, бо не знали, що з ним робити. Відпустити? Але ж він — убивця. І, зрештою, Вацлав ні за що б його не відпустив, адже ту смерть ще не залагоджено, адже неможливо так усе облишити… І, передусім, він плекав надію, що зможе з Юзека витягнути якусь іншу версію смерті, більш пристойну, менш скандальну.

Тож на дні нашої брички, на соломі, перед переднім сидінням лежав неповнолітній убивця-блондин. Він лежав просто під ногами у Кароля, який правував кіньми й через це сидів навкоси, поставивши ноги на крило. Фридерик та я — позаду. Бричка то виїжджала вгору, то спускалася вниз по нерухомих земляних хвилях, видноколо то розкривалося перед очима, то згорталося, коні бігли крізь куряву й спекотний запах стиглого жита. Отже. Фридерик, сидячи позаду, мав просто перед собою тих двох, саме в такому, а не іншому положенні. Та й ми всі учотирьох, на тій бричці, що котилася з пагорба на пагорб, являли собою незгіршу комбінацію, значущу формулу, дивне зіставлення… І в міру того, як ми мовчки їхали, утворена нами фігура ставала дедалі нав'язливішою. Скромність Кароля видавалася безмежною, збитий з пантелику хлопець зіщулився під ударами таких трагічних подій, він виглядав щонайтихішим, поштивим, слухняним, навіть вдягнув чорну краватку. А все-таки вони обоє — тут, перед Фридериком і мною, за якихось півметра, на передньому сидінні. Бричка котилася, коні бігли вперед. Обличчя Фридерика вимушено звернене до них… Що він такого зараз бачив? Постаті двох ровесників неначе утворювали єдину постать, настільки об'єднувала їх спільність віку. Але Кароль нависав над лежачим — з віжками, з батогом, взутий, з підсмиканими холошами штанів, — і не було між ними ані симпатії, ані порозуміння. Була радше різкість, — хлопця до хлопця, — холодна недоброзичливість, ба навіть грубість, й видно було, що Кароль належить до нас — до мене й Фридерика, що він — з нами, людьми свого класу, проти нього сільського хлопця, якого стеріг. Але обоє були у нас перед очима, і то протягом кількох годин піщаної дороги (яка часом ширшала, ніби шосе, а тоді знову зіщулювалася поміж вапняковими стінками)… вони удвох були перед нами, і де якось діяло, щось утворювалось, установлювалось поміж ними… А там, попереду, вимальовувався на узвишші екіпаж, в якому їхала вона — наречена. Екіпаж то з’являвся, то зникав, але не давав про себе забути, його то не видно було досить довго, то він знову виростав, а скошені квадрати полів та стрічки лук, нанизані на лінію нашого руху, напливали і відпливали. І серед цієї зануреної в простір геометрії — нудної, миготливої — вимальовувалося обличчя Фридерика, його профіль поруч з моїм. Про що він думав? Про що думав? Ми їхали услід за екіпажем, наздоганяючи його. Кароль, маючи в себе під ногами того, іншого, — з темними очима, золотавого, босого, немитого, — і сам якось таємничо змінювався: він наздоганяв екіпаж, як зірка — зірку, але вже разом з приятелем, що тримав його знизу, як кайдани, і хлопець-Кароль був поєднаний з тим, другим хлопцем настільки, що коли б вони почали разом їсти вишні або яблука, то я б зовсім не здивувався. Бричка котилася, коні бігли вперед. Так, саме це уявляв собі, напевно, Фридерик, — чи, може, уявляв собі, що я це собі уявляю, — профіль його був поруч з моїм, а я не міг визначити, у кому з нас все це зроджувалося. Проте, коли після багатьох годин руху полями ми дісталися до Повурної, то ті «двоє приятелів» уже були разом «щодо Гені», поєднані ставленням до неї, утверджені в цьому багатогодинною їздою услід за нею, на наших очах.

Ми помістили в’язня в порожню комору з загратованим вікном. Його рани виявилися поверховими, тож він міг утекти. Змучені до краю, ми попадали на ліжка й проспали важким сном ніч і ранок, з ранку мене обсіли якісь невловимі враження, набридливі, як муха, що кружляє довкола носа. Що за муха! Мені трохи прояснилося вже перед обідом: коли я запитав Іполіта про якусь деталь наших недавніх переживань, в його відповіді мені почулася майже непомітна зміна тону, — не те щоб холодність, але якась неначе зверхність, чи то неуважність, чи то пиха, — так, ніби ця історія вже почала йому набридати, чи в нього з’явилися важливіші справи. Важливіші від того убивства? А згодом і в голосі Вацлава я вловив щось, — принаймні, так мені здалося, — сухувате або трішки забарвлене зверхністю. Зверхність? Але чому вони зверхні? Ця зміна тону була легка і вражаюча водночас, бо як міг Вацлав задирати носа за два дні після тієї смерті? Мої чутливі нерви одразу ж сформували в мені підозру, що десь на нашому небосхилі виникла зона підвищеного тиску, й вітер подув в інший бік — але куди? Щось переінакшувалося. Щось змінювало напрямок. Лише надвечір ця тривога набрала виразнішої форми, коли я побачив Іполіта, що ходив туди-сюди вітальнею, й казав, а вслід за тим шепотів:

— Скандал, пане, скандал!.. — Раптом він сів на стілець, спохмурнілим, тоді підвівся, наказав запрягати коней і одразу ж поїхав. Тепер я збагнув: сталося щось нове. Але розпитувати не хотілося, тож тільки увечері, побачивши, що Фридерик з Вацлавом, кружляючи по подвір’ю, ведуть розмову, я приєднався до них в надії довідатися-таки, «що в траві пищало». Нічого подібного! Вони знову розмовляли про позавчорашню смерть — у тому самому тоні, що й раніше. Йшла конфіденційна балачка притишеними голосами. Фридерик, похиливши голову, втупившись поглядом у власні черевики, знову копирсався у тому вбивстві, розглядав, зважував, аналізував, шукав… доки змучений Вацлав не почав боронитися, просячи перепочинку, навіть натякаючи, що це безтактно!

— Що? — мовив Фридерик. — Як це зрозуміти?

Вацлав попрохав змилуватися над ним. Адже рана ще свіжа, він до неї ще не звик, не може усього збагнути, наче розуміє, але й не розуміє, все це занадто несподіване й страшне! І тут Фридерик кинувся на його душу, як орел.

Може, це порівняння й поверхове. Але було виразно видно, що він кидається, й кидається звисока. У тому, що Фридерик говорив, не було ані втіхи, ані милості, навпаки — містилася вимога, аби син випив до останньої краплі чашу материної смерті. Так, як переживають католики мить по миті Христову Голгофу. Він застеріг, що не є католиком. Що у нього нема навіть так званих моральних принципів. Нема цнот. Тоді чому, запитаєте ви (казав Фридерик), заради чого я жадаю від вас, аби ви випили ту чашу до решти? Я відповім; тільки в ім’я власного розвитку. Що таке людина? Хто може про це знати! Людина — це загадка (навіть така банальність злетіла з його вуст, як щось сором'язливе й саркастичне, як біль, як янгольська й диявольська безодня — бездонніша за люстро). Але ми повинні (це «повинні» було конфіденційне й драматичне), повинні переживати все дедалі глибше. Цього, знаєте, уникнути неможливо. Це необхідність нашого розвитку. Ми приречені на розвиток. Закон цей має місце як в історії усього людства, так і в історії окремої людини. Погляньте на дитину. Дитина лише починається, дитини ще нема, дитина — це дитина, тобто вступ, утаємничення… А юнак (він майже виплюнув це слово)… Що він знає? Що може відчувати він… цей ембріон? Але ми!

— Ми! — закричав він. — Ми!

І зауважив мимохідь:

— Я одразу ж глибоко порозумівся з вашою матір’ю. Не тому, що вона була католичка. А тому, що була підпорядкована внутрішньому примусові поваги… ви знаєте… вона зовсім не була легковажною…

Фридерик поглянув Вацлавові у вічі — раніше цього ніколи не траплялося, тож Вацлав занепокоївся, але відвести погляд не наважився.

— Вона сягала… суті.

— Що ж мені робити?! — крикнув Вацлав, піднімаючи руки. — Що мені робити?!

Розмовляючи з кимось іншим, він не дозволив би собі цього викрику й піднесених рук так само. Фридерик узяв його під лікоть, рушив уперед і, тицяючи пальцем просто перед собою, відповів йому:

— Бути на висоті завдання! Можете робити, що хочете. Але нехай це буде не менш скрупульозне у своїй… у своїй авторитетності.

Авторитет, як найвищий і невблаганний постулат зрілості; жодної поблажки, нічого такого, що могло б ослабити бодай на мить напругу погляду, який дошукується суті… Вацлав не міг захиститися від цієї суворості, адже то була саме суворість. Якби не вона, можна було б сумніватися в серйозності поведінки Фридерика, у щирості його жестів, трохи метушливих… але цей театр відбувався в ім'я виконання найвищого обов’язку свідомості, і це для Вацлава було незаперечним. Його католицизм не міг погодитися з дикістю атеїзму (адже для віруючого атеїзм — дикість), світ Фридерика був для нього лише хаосом, позбавленим володаря, а отже, й закону, заселеним тільки безмежною людською сваволею… Та водночас католик не міг не шанувати морального наказу, хай навіть зродженого дикими вустами. При цьому Вацлав боявся, щоб смерть матері не залишилася в його душі назавжди, боявся, що не впорається із своєю драмою, а також із своєю любов’ю, тож більше, аніж безбожності Фридерика, боявся він власної пересічності, боявся того, що робило його пристойним адвокатом «із зубною щіточкою в руці»… Тому він і тягнувся до рішучої вищості Фридерика, шукаючи в ній підтримки… ах, усе одно як, усе одно з ким, але дізнатися все про ту смерть, до найменших деталей! Пережити її! Для цього й потребував він хай навіть дикого, але спрямованого до суті погляду, й цієї своєрідної, страшенної завзятості в переживаннях.

— Але що мені робити з тим Скузяком? — скрикнув він. — Хто повинен його судити, питаю я? Хто повинен карати? Чи маємо право ми тримати його в ув’язненні? Ну гаразд, поліції ми його не віддали, бо це неможливо, але ж не можна тримати його вічно в коморі!