Розділ «8»

Так минуло кілька днів. Якось по обіді Іполіт повідомив, що ще одна особа, пан Сем’ян, прибуде невдовзі з візитом… і прошепотів, розглядаючи свій ніготь:

— Прибуде з візитом…

І заплющив очі.

Ми прийняли це до відома, не ставлячи зайвих питань. Байдужість у його голосі не могла приховувати: за «візитом» крилася якась сіть, що може впасти на всіх нас, зв'язуючи докупи, але водночас роблячи ворогами… Таємниця… Кожен говорив лише те, що можна говорити, а все решта було — докучливе, важке мовчання, а також — здогади… Але тепер принаймні набирала реальних обрисів загроза, яка вже кілька днів звіддаля порушувала одностайність наших почуттів з приводу трагічних подій у Руді, й тягар, що душив нас, перекидався з недавнього минулого у безпосереднє, чим і небезпечне, майбутнє. Увечері, під дощем, — одним з тих дрібних, уривчастих, невпевнених дощів, які поступово переходять у мжичку на цілу ніч, — під'їхало авто, і крізь ненароком прочинені двері передпокою я побачив високого пана у пальті, з капелюхом в руці. У супроводі Іполіта з лампою він попрямував до сходів нагору, де вже чекала на нього кімната. Дмухнув протяг, мало не погасивши Іполітової лампи, двері хряснули. Я впізнав його. Так, зовнішність цього чоловіка була мені знайома, хоча сам він мене не знав… Зненацька я відчув себе в цьому будинку, немов у пастці. Випадково я знав, що побачений мостивий пан — велике цабе у підпільному русі, керівник, на чийому рахунку чимало карколомно-сміливих вчинків, його давно шукають німці… так, це був саме він, а скоро так, то його поява в будинку стала появою Непередбаченого, адже всі ми тепер залежали від його милості чи немилості, його відвага перестала бути його особистою справою: наражаючи на небезпеку себе, він наражав на неї і нас, втягував, вплутував, адже, якби він зажадав чого-небудь, ми не змогли б відмовити йому. Нас об'єднувала нація, робила товаришами й братами, — тільки й того, що братерство це було холодне як лід, кожен був лише знаряддям для кожного іншого, будь-ким можна було скористатися на власний розсуд для спільної мети.

Отже, цей чоловік, такий близький і такий небезпечно чужий, пройшов неподалік від мене, як втілена загроза, й від цього моменту все насторожилося й зачаїлося. Я розумів ризик, зроджений його появою, і все-таки не міг позбутися почуття несмаку, викликаного усією цією театральністю: «акція», «підпілля», «вождь», «конспірація», — неначе у поганому романі, неначе запізніле втілення пустих юнацьких мрій… Взагалі я був ладен тепер прийняти будь-що, будь-який парад, окрім, власне, такого: тієї хвилини нація та всі пов'язані з нею романтизми були для мене неперетравлюваною сумішшю, ніби виготовленою мені на зло! Однак неможливо було скривитися її відмовитися від того, чим нас почастувала доля.

Я познайомився з «вождем», коли він спустився на вечерю. Виглядав, як перевдягнений офіцер — зрештою, так і було: кавалерійський офіцер, з пограниччя, здається, з України, сорока років з гаком, обличчя темне від нещодавно поголеної щетини. Елегантний, навіть з певним шармом. Привітався з усіма, й видно було, що він не вперше сюди приїздить. Поцілував ручки дамам:

— А, так-так, я вже знаю, яке нещастя! А ви, панове, з Варшави?..

Час від часу він примружував очі й скидався на людину, яка дуже довго їде у потязі… Його посадили у дальньому кінці стола, очевидно, він перебував тут у ролі якогось техніка, або чиновника, що наглядає за хворобами худоби чи станом озимини — обережність, не зайва з огляду на слуг. Коли ж ідеться про нас — тих, хто сидів за столом, — то одразу було видно, що всі більш-менш поінформовані, хоча розмова тягнулася сонно й безбарвно. Але в дальньому кінці стола почали діятися дивні речі, а саме — з Каролем; так, з нашим (молодим) Каролем. Присутність нового гостя зродила у ньому напружену й охочу слухняність, квапливу готовність: захлинувшись вірністю, напружений, він ураз опинився в зоні смертельної небезпеки — партизан, воїн, підпільник, у чийому тілі забродила тиха вбивча сила! Він, наче пес, готовий був виконувати накази господаря: слухняний, вишколений, вправний. Зрештою, не він один. Я не знаю, чи Кароль спричинився до цього, але уся та романтична бридота, що так дратувала мене нещодавно, збадьорилася, й ми всі, пізнавши правду й силу в єдності, перетворилися на підрозділ, що, сидячи за столом, чекав наказу, готовий до діяльності й боротьби. Конспірація, акція, ворог… все це стало раптом важливішим від щоденного життя, увірвалося, наче свіжий вітер, зникла болісна виокремленість Гені та Кароля, усі почувалися соратниками.

Однак це братерство не було зовсім чисте. Ні, чулося в ньому щось дражливе, навіть бридке! Адже, поклавши руку на серце, чи не виглядали ми, старші, комічними й гидкуватими у цій «боротьбі», як це буває з коханням у похилому віці? Чи пасувало все це нам — брезклості Іполіта, кощавості Фридерика, виснаженню пані Марії? Утворений нами підрозділ був підрозділом відставників, і єднав нас наш розлад: меланхолія, байдужість, огида кружляли над нашим братерством у борні. Часом мені здавалося: як чудово, що братерство й порив ще можливі, незважаючи ні на що! А часом хотілося закричати Гені й Каролеві: ах, тримайтеся від нас подалі, уникайте нашого бруду, нашого фарсу! Та вони (бо й вона теж) горнулися до нас, тисли на нас, хотіли бути при нас, віддавалися нам, готові виконувати наші накази, готові були з нами, для нас, за нас, хай-но лиш вождь подасть знак! І так тривало увесь вечір. Принаймні, я так це відчував. Але — чи я так відчував, чи Фридерик?

Хтозна, можливо, однією з найпохмуріших загадок людства — і найтрудніших, — є саме таке «поєднання» людей різного віку, спосіб, за допомогою якого юність раптом стає доступною старості, й навпаки. Ключем до розгадки в нашому випадку був офіцер, котрий уже тим, що він — офіцер, робив з решти рядових і молодих… Це стало ще очевиднішим, коли, після вечері, Фридерик запропонував Сем’янові подивитися на вбивцю в коморі. Я не повірив у випадковість цієї пропозиції, бо розумів, що перебування молодого-вбивці-Юзека у коморі тисло на Фридерика, ставало нав’язливим, відколи Кароль віддався офіцерові.

Ми рушили туди — Сем’ян, Фридерик, я, Геня, а також Кароль з лампою. Юзек лежав на соломі у загратованій кімнатці — сплячий, скулений, а коли ми поставали над ним, ворухнувся й, не прокидаючись, затулив очі долонею. Виглядав по-дитячому. Кароль освітлював його лампою. Сем’ян зробив рукою знак, щоб не будили. Він дивився на нього, як на вбивцю пані Амелії, однак Кароль освітлював його не як убивцю. Виглядало це скоріше так, наче він показував його вождеві не як молодого вбивцю, а як молодого солдата, як свого приятеля. Освітлював, наче рекрута, наче йшлося про призов… а Геня стояла поруч і дивилася, як він освітлює. Мені раптом видалося чимось незвичайним вартим якнайбільшої уваги те, що рядовий освітлює офіцерові рядового: між ними, рядовими, було щось дружнє, навіть братерське, але водночас — щось страшне, зрадливе… Не менш значущим мені видалося й те, що юнак дорослому освітлював юнака, хоча я й не розумів як слід, що це означає…

У тій коморі із загратованим вікном стався німий вибух — вибух отих трьох довкола лампи, в її світлі. Безгучний вибух, і незнаний, несміливий, квапливий був зміст його. Сем’ян кинув на них побіжний погляд — на якусь мить, — але цього було досить, аби я зрозумів, що й у нього промайнули подібні думки…