Розділ «7»

Він відповів:

— Так, без сумніву. Дуже красиво.

Це було сказано, аби тільки потвердити її слова.

Вона раптом здригнулася, нетерпеливлячись. Його відповідь була незначущою — так, аби уникнути справжньої відповіді, — хоча й вимовлена старанно, навіть «з почуттям», але з почуттям актора. А вона хотіла щирого захоплення цим вечором, цим творінням Бога, хотіла, щоб він полюбив Творця бодай через його витвір. Вся її чистота втілилася в цьому прагненні.

— Але я прошу вас справді подивитися і сказати! Хіба ж це не прекрасно?

Цього разу, закликаний до порядку, Фридерик зосередився, зробив зусилля й промовив з усією щирістю, на яку був здатний, навіть з деяким зворушенням:

— Так, прекрасно, так, надзвичайно гарно!

Для претензій не було підстав. Він, безсумнівно, докладав зусиль, аби задовольнити її прохання. Але ця його фатальна риса, коли він щось говорив, складалося враження, що говорить, аби не сказати чогось іншого… Чого? Амелія вирішила грати з відкритими картами, тож, не рухаючись з місця, заявила:

— Ви — атеїст!

Перш ніж висловитися у такому делікатному питанні, він кинув погляди праворуч і ліворуч, ніби пересвідчуючись в існуванні світу. І сказав, бо мусив це сказати, бо не міг сказати нічого іншою, бо відповідь була вже продиктована запитанням:

— Так, атеїст.

Але він знову говорив, аби не сказати чогось іншого! Це відчувалося! Вона замовкла, наче позбавлена можливості продовжити полеміку. Якби Фридерик справді був невіруючим, тоді вона могла б із ним змагатися, показуючи щонайглибшу «остаточність» своєї істини, змагатися, як рівний з рівним. Але слова служили йому тільки для приховування… чогось іншого. Чого? Чого? Якщо він не був ані віруючим, ані невіруючим, то ким був? Перед нею розкривалася сфера невизначеного, тієї дивної «іншості», від якої вона губилася, вражена, виведена з гри.

Пані Амелія повернула до будинку, і ми всі — за нею, відкидаючи кілометрові тіні, які, стелячись по траві, сягали незнаних нам, далеких місць аж десь біля стерні. Чудовий вечір. Але вона — можу поклястися — перебувала в страху. Йшла вперед, уже не звертаючи уваги на Фридерика, який, однак, покірно прямував за нею, наче песик. Виведена з гри… як той, у кого вибито з рук зброю. Ніхто не нападав на її віру, тож не було потреби її захищати: Бог ставав зайвим перед лицем атеїзму, що служив тільки ширмою. Вона відчула себе самотньою, без Бога, і могла розраховувати лише на власні сили в зіткненні з іншим існуванням, що грунтувалося на якихось незнаних принципах, котрих вона не могла збагнути. І власне це — нездатність збагнути — компрометувало її. Це показувало, що католицькому духові може на рівній дорозі зустрітися щось таке, чого він не знає, чого не передбачив, чого не осягнув. Раптово спіймана Фридериком у якийсь незбагненний спосіб, вона стала й для себе самої чимось незбагненним.

Того вечора, на тій луці наша компанія розтягнулась, як змія. Трохи позаду, навкоси від нас, ішли Геня з Вацлавом, обоє дуже ввічливі, цивілізовані, міцно закорінені у родинах: він — син своєї матері, вона — дочка своїх батьків, тож адвокатове тіло не почувалося зле з шістнадцятилітньою дівчиною, маючи поруч двох матерів та батька. А Кароль ішов сам, збоку, засунувши руки до кишень, нудьгуючи, а може, навіть не нудьгуючи, він просто ступав ногами по траві: лівою, потім правою, потім лівою, потім правою, потім лівою, потім правою, потім лівою, у просторо-лугово-зеленому неробстві, при низькому, присмерковому сонці, яке трохи пригрівало, а вітрець прохолоджував… Отак він ступав і ступав, то тут, то там часом уповільнював ходу, часом прискорював, поки не порівнявся з Фридериком (що йшов з пані Амелією). Якийсь час вони мовчки йшли поряд. Потім Кароль обізвався:

— Ви не дали б мені старого піджака?

— Навіщо тобі?

— Треба. Для гендлю.

— Що з того, що тобі треба?

— Треба! — нахабно повторив Кароль, засміявшись.

— То купи собі, — відказав Фридерик.