Розділ «7»

— Ви знаєтеся на медицині? Ходімо. Вона помирає. Її вдарили ножем… Ви знаєтеся на медицині?

Амелія лежала на канапі, голова — на подушці, у кімнаті повно людей: родина біженців, слуги… Непорушність цих людей вразила мене. Від них віяло безсиллям, імпотенцією — тою самою, що часто з’являлась у Фридерика… Всі відступили від Амелії, залишивши саму, віч-на-віч зі своїм конанням. Її профіль був нерухомий, наче витесаний з каменю, а поруч нерухомо стояли Вацлав, Фридерик, Іполіт… Чи довго вона вмиратиме? На підлозі — таз із ватою й кров’ю. Але тіло Амелії було не єдиним тілом, яке лежало у цій кімнаті: там, на підлозі в кутку, лежало ще одне… я не знав, хто це, звідки воно взялося; не міг, зрештою, навіть роздивитися, хто там лежить, але водночас відчув неясний здогад, що тут вплуталося щось еротичне… Кароль! Де Кароль? Спершись рукою на спинку стільця, він стояв, як усі, а Геня скулилася в кріслі. Погляди всіх були спрямовані на пані Амелію, тож я не мав змоги придивитися до іншого тіла — понаднормового, непередбаченого. Ніхто не рухався. Але всі напружено спостерігали, у поглядах читалося запитання: як вона помре? Адже від неї належало сподіватися чогось більш гідного, аніж пересічна смерть. Цього сподівалися від неї її син, і Іполіт, і Геня, і навіть Фридерик, який не зводив з неї очей. Це було парадоксально: вони чекали якоїсь дії від особи, вже нездатної до діяльності, застиглої в безсиллі. Вона була єдиною людиною в кімнаті, покликаною до дії. Вона знала про це. Несподівано Іполітова дружина вибігла з кімнати й повернулася з розп’яттям. Це виглядало як заклик до дії, і з наших душ спав тягар чекання, ми знали: зараз почнеться. Пані Марія з розп’яттям у руках стала поруч з канапою.

Але тут сталося щось просто-таки скандальне, незважаючи на всю витонченість, щось схоже но удар… Вмираюча, ледь кинувши погляд на розп'яття, повернула очі до Фридерика і з'єдналася з ним поглядом: це було майже неймовірно, нікому й на думку не спала б можливість подібного ігнорування хреста, що обернувся на зайву річ в руках пані Марії! Саме це ігнорування надало поглядові Амелії, втупленому в Фридерика, особливої ваги. Вона не зводила з нього очей. Нещасний Фридерик, упійманий зором вмираючої, — себто, зором небезпечним, — скам’янів, зблід, став майже струнко. Вони дивилися одне на одного. Пані Марія і далі тримала хреста, але час плинув, й лишалося невикористаним це печальне, безробітне розп’яття. Чи й справді в смертну годину для цієї святої жінки Фридерик став важливішим, аніж Христос? Чий справді вона була в нього закохана? Ні, це не було любов’ю, йшлося про щось навіть більш особисте: жінка бачила в ньому суддю, вона не могла погодитися з тим, що помре, не переконавши його, не довівши йому, що вона не менш «остаточна», фундаментальна, як явище, не менш важлива. Отак рахувалася вона з його думкою! Але те, що не до Христа зверталася вона за визнанням і схваленням свого існування, а до нього, смертного, дарма що обдарованого непересічною свідомістю, було для неї дивовижною єрессю, зреченням абсолюту на користь життя, визнанням того, що не Бог, а людина може бути суддею людини. Можливо, тоді я не розумів усього цього настільки ясно, та все ж мурашки побігли у мене по спині від її напруженого погляду на людську істоту, тоді як Бог в руках Марії лишився непоміченим.

Її вмирання, яке, втім, майже не посувалося вперед, ставало під вагою нашого зосередженого очікування дедалі більш напруженим. Добре знаючи Фридерика, я боявся, що, стоячи поруч з чимось настільки особливим, як людська смерть, він може не витримати й учинити якусь недоречність… Але він стояв струнко, стояв, як у церкві. Єдине йому можна було закинути — час від часу, відводячи погляд від Амелії, він зиркав углиб кімнати, туди, де лежало інше тіло, для мене таємниче, зрештою, його не можна було роздивитися з того місця, де я стояв. Дедалі частіші зиркання Фридерика змусили мене до того, що я вирішив-таки його роздивитися… І наблизився до кутка. Яке ж було моє здивування, чи, радше, приголомшення, коли я побачив (хлопця), худорлявість якого була наче повторенням худорлявості (Кароля), (хлопця), який лежав, але не був мертвий, більше того, був уособленням золотаво-білявої краси, з темними, величезними очима, з неприродно скуленими на підлозі руками та босими ногами!

Дикий, хижий блондин, — босий, сільський, але сповнений краси, розкішний брудний божок, що й тут, на підлозі, не втратив своєї звабливості. Це тіло! Це тіло! Що означало це тіло тут? Чому він тут лежав? Отже… це було повторення Кароля, але — на кілька порядків нижче… й раптом у кімнаті юність не лише зросла кількісно (бо двоє — це одне, а троє — це зовсім інше), але й якісно змінилася — стала дикішою, нижчого гатунку… І одразу, ніби відлунням, ожило тіло Кароля, — підсилене, зміцнене, — а Геня, хоча й далі побожно схилена, увірвалася всією своєю білістю у сферу грішного й потайного порозуміння з тими двома. Одночасно і вмирання Амелії якось неначе порушилося, набрало певної підозрілості — адже що могло пов’язувати її з цим сільським красунчиком, яке відношення мав цей (хлопець) до її смертної години? Я зрозумів, що ця смерть відбувається у двозначних обставинах, набагато двозначніших, аніж могло видатися…

Фридерик, засунувши у забутті руку до кишені, одразу ж її вийняв і випростав у здовж тулуба.

Вацлав стояв навколішках.

Пані Марія невтомно тримала хреста, адже нічого іншого робити не могла: відкласти розп'яття вбік було неможливо.

Палець Амелії затремтів, підвівся й почав кивати… кивав і кивав, кличучи Фридерика, який підходив повільно й обережно. Вона кивала пальцем, доки він не схилився над нею, а потім несподівано голосно промовила.

— Прошу вас не відходити. Ви побачите. Я хочу, щоб ви бачили. Все. До кінця.

Фридерик вклонився й відступив назад.

Тільки тоді вона звернула погляд на хрест і, мабуть, молилася, судячи з тремтіння, що часом з’являлося на її вустах. Нарешті все було, як мало бути: хрест, її молитва, наша зосередженість, — і тривало це надзвичайно довго, час був єдиною мірою щирості цієї нескінченної молитви, цього невідривного погляду на розп'яття. Нерухома, майже мертва, хоча й тремтлива зосередженість, зростаючи в часі, наче освячувала її, тоді як ми — Вацлав, Іполіт з дружиною, Геня, слуги — теж поставали на коліна. І Фридерик укляк, але даремно. Хоч вона і втупилася в хрест, зберігало силу її прохання, щоб він усе бачив. Навіщо це їй? Щоб навернути його до віри останнім, передсмертним зусиллям? Щоб показати, як треба вмирати по-католицькому? Та чого б вона не хотіла, саме Фридерик, а не Христос був тут найвищою інстанцією: якщо вона молилася Христові, то — для Фридерика, ставання на коліна йому не допомагало, адже він, а не Христос, залишався найвищим суддею й божеством, адже для нього відбувалася ця смерть. Яка складна ситуація! Мене не дивувало, що він ховає обличчя в долонях. Хвилини минали, ми знали, що з кожною хвилиною гасне в ній життя, але вона продовжувала свою молитву саме для того, щоб напружитися, як струна, до останку. Ті палець знову піднявся й почав кивати, цього разу — до сина. Вацлав наблизився, обіймаючи Геню. Палець спрямувався просто на них, вона в поспіху вимовила:

— Присягайтеся мені тут, зараз… Любов і вірність… Швидко.

Вони похилили голови під її рукою, Геня заплакала. Але палець знову підвівся й закивав у тому напрямку, де в кутку лежав… Почалася метушня. Його підняли, я побачив, що він поранений, — у стегно, здається, — й принесли до неї. Вуста у неї заворушилися, і я подумав, що нарешті дізнаюся, в чому справа, чому він тут, з нею, цей (молодий) і також скривавлений, що сталося між ними…

Але раптом вона почала задихатися, хапнула повітря раз, другий… І побіліла. Пані Марія підняла хрест. Пані Амелія втупилася поглядом у Фридерика й померла.