Розділ «7»

— Нема грошей.

— У мене теж нема.

— Дайте мені піджака!

Пані Амелія прискорила кроки, Фридерик також, і Кароль разом з ними.

— Дайте мені піджака!

— Дайте йому піджака!

Це була Геня. Вона приєдналася до них, залишивши нареченого трохи позаду, ішла поруч з Каролем, і голос її, рухи її були — для нього.

— Дайте йому піджака!

— Дайте мені піджака!

Фридерик зупинився, комічно піднявши руки вгору:

— Дайте мені спокій, діти!

Амелія віддалялася дедалі швидше, не оглядаючись, так наче її переслідували. А й справді, чому вона бодай раз не обернулася? Вона неначе втікала від малолітніх шибеників, тоді як її син залишався на задньому плані. Та от питання: від кого вона втікала — від них чи від нього, Фридерика? Чи, може від усіх разом? Видавалося неможливим, щоб вона здогадалася про щось із того що діялося поміж цими неповнолітніми, — ні, аж такого нюху в неї не було, та й самі вони здавалися їй чимось занадто другорядним. Геня мала для неї значення лише разом з Вацлавом, як майбутня його дружина, але Геня з Каролем — то були діти, підлітки… Тож, може, вона втікала від Фридерика, від панібратства, — незбагненного для неї, — що його допускав щодо Фридерика Кароль, панібратства, проявленого в неї на очах і спрямованого проти неї… адже цей чоловік, атакований хлопцем, тим самим руйнував і нівечив авторитет, який створив був перед нею… На додаток панібратство було посилене голосом синової нареченої! Отже, втеча пані Амелії свідчила про те, що вона все це зауважила, прийняла до відома!

Коли вона віддалилася, ті двоє одразу ж перестали чіплятися до Фридерика з його піджаком. Тому, що вона віддалилася? Чи тому, що минулася їхня жартівливість? Мабуть, не варто додавати, що Фридерик, вражений цією молодечою атакою, виглядав так, наче щойно вирвався з лап зграї нічних хуліганів у передмісті. Він ужив якнайрішучіших запобіжних заходів, щоб не викликати того «вовка з лісу», якого він хоча й не знав, але дуже боявся. Одразу ж приєднавшись до Іполіта з Марією, він заходився «забалакувати» недавню незручність, навіть покликав Вацлава, щоб і з ним завести свою звичайну, заспокійливу розмову. І всю решту вечора був тихий, як кролик, жодного разу не глянув навіть на Геню з Каролем, на Кароля з Генею, прагнучи розрядки й спокою. Вочевидь, його лякали оті несподівано розкриті глибини, пов'язані з Амелією. Лякали вони його особливо у поєднанні з гнучкою, юною легкістю, легковажністю. Він відчував, що ці два виміри не можуть співіснувати, тому й боявся розколу, крізь який вдерлося б… що? Що? Так-так, боявся цієї вибухонебезпечної суміші, цього А (себто «Амелія»), помноженого на (Г + К). Отже, вуха — прищулити, хвоста — під себе, тихо, ша! Він зайшов так далеко, що під час вечері (яка відбувалася в родинному колі, тоді як біженцям з-під Львова подано страви нагору) виголосив тост на честь наречених, від усього серця бажаючи їм усіляких гараздів. Більшої бездоганності важко було б чекати. Та, на жаль, одразу ж дався взнаки той механізм, через який Фридерик завжди вгрузав тим більше, чим більше старався вибратися, а цього разу все відбулося особливо драматично. Сама поява над столом його виструнченої постаті, — щойно він піднявся з місця, — викликала несподіване замішання, а пані Марія не змогла стримати нервового «ах», адже невідомо було, що він скаже, що може сказати… Щоправда, перші його фрази звучали заспокійливо, цілком звичайно, навіть з гумором; вимахуючи серветкою, він подякував за те, що ного холостяцьке життя прикраситься спогадом про такі милі заручини, і в кількох заокруглених зворотах дав дуже прихильну характеристику нареченим… Та в міру того, як тяглася промова, за всім, що він казав, почало виростати те, чого він не казав, — ох, завжди та сама історія!.. Врешті-решт, на пострах ораторові, виявилося, що вся його балаканина служить лише відволіканню нашої уваги від справжньої суті, яка проявлялася в мовчанні, поза словами, й містила те, чого у словах не було. Крізь вправні фрази проривалося його єство: ніщо не могло замаскувати цього обличчя, цих очей, що викривали невблаганні факти… А він, відчуваючи, що стає страшним, небезпечним для самого себе, просто зі шкіри пнувся, аби справити приємне враження, і вів далі свою миролюбну риторику в архіморальному, архікатолицькому дусі: про «родину, як клітинку суспільства», про «прекрасні традиції». І водночас — просто бив у обличчя Амелії й усіх інших своїм обличчям, позбавленим ілюзій, невблаганно настирливим. Це була найприголомшливіша промова, яку я будь-коли чув. Видно було, що та сила — натяків, підтексту — несе промовця вперед, мов кінь! Він закінчив побажаннями щастя. Сказав щось у такому роді:

— Вони, шановне панство, заслуговують на щастя — отже, будуть щасливими!

Це означало:

— Я говорю, щоб говорити.

Пані Амелія поспішно промовила:

— Ми дуже, дуже вдячні вам!

Цокання келишками заглушило тривогу. Амелія, незмінно ввічлива, зосередилася на обов’язках господині: може, комусь докласти м'яса, може, комусь долити горілки?.. Всі водночас заговорили, — аби тільки почути власний голос, — і в гаморі стало легше. Подано пиріг з сиром. Наприкінці вечері пані Амелія встала й вийшла до буфетної кімнати, а ми вже розігріті горілкою, жартували, оповідаючи панночці, що і як їлося з такої нагоди до війни, яких делікатесів вона не скуштувала. Кароль сміявся ввічливо й щиро, підставляючи свого келишка. Я помітив, що пані Амелія, повернувшись з буфетної, якось дивно сідала на стілець — постояла поруч, а потім, наче з наказу, сіла… Не встиг я про це подумати, як вона впала зі стільця на підлогу. Всі підхопилися з місць. На підлозі розпливалася червона пляма. З кухні долинув жіночий вереск, потім за вікном гахнув постріл, і хтось, — здається, Іполіт, — накинув свого піджака на лампу. Темрява, ще один постріл. Квапливе замикання дверей, перенесення Амелії на канапу, гарячкові рухи в темряві… Піджак на лампі почав тліти, вогонь затоптали, несподівано все заспокоїлося, затихло, всі почали прислухатися, а Вацлав тицьнув мені до рук двостволку й підштовхнув до вікна в сусідній кімнаті: стежте! Я побачив тиху місячну ніч, сад, а напівзасохлий листок на гілці, що зазирала до вікна, час від часу повертався до мене сріблястим нижнім боком. Лише горобець ворушився в гущавині. Нарешті грюкнули десь двері, хтось голосно обізвався, хтось йому відповів, і я зрозумів, що паніка минула.

Поруч зі мною з’явилася пані Марія: