Розділ «XVI. Міхал знайшов слід»

— Потім будемо балакати,— сухо обірвав директор районного управління.— У вас є аптечка? Треба перев’язати пораненого і зараз же відвезти його до лікаря.

— Куля пройшла навиліт, пане директоре,— простогнав Гасинець.

Чоловік у цивільному, що стояв біля газика, почувши ці слова, моргнув міліціонерові, який сидів за кермом. Той відтягнув Міхала вбік.

— Ви знаєте місце, де стріляли?

Міхал ствердно кивнув.

— Гаразд. Потім покажете нам... Ну що? — гукнув він, обернувшись до лісу, з якого саме виходили міліціонери. Уже літній сержант витирав піт з лоба.

— Нічого не знайшли. Там така гущавина, що дідько його розбере.

На обличчі Марцінського, який, показавши аптечку, знову вийшов надвір, майнула легенька, майже непомітна усмішка. Проте Едек зауважив її. І раптом йому таке спало на думку, що він аж пальцями клацнув. Уважно подивився на Марцінського, яскраво освітленого сонцем. Свиснув і нахилився до старшого лісничого.

— Погляньте на його лівий чобіт. Така пляма, ніби то кров...

Той кивнув головою, водночас даючи Едекові знак, щоб він мовчав.

Міліціонери радилися. На ганку показався пан Гасинець,— Метек вів його під руку.

— Давайте, мабуть, «Варшавою» підкинемо вас до лікарні, га?

— Ні, пане директоре. Кров уже не йде, це дурниці, я б дуже хотів тут лишитися...

— Гм, розумію... Ну, то посидьте спокійно отут на лавочці. А як буде гірше, то зразу відвеземо...

Метушня перших хвилин вщухла, почалася свідома, організована робота. Керував усім чоловік у цивільному.

— Пане Вежбик, де олень?

— Який олень?

— Клишоногий, із заповідника,— схвильовано мовив Міхал.

— Спокійно! — сердито крикнув чоловік у цивільному.— Чуєте, Вежбик? Ви привезли його саньми під хмизом. О, бачите, коло хати лежить хмиз, може, це він?

— Я топлю хмизом, і його тут завжди повно. А про оленя я нічого не знаю. То, мабуть, оцей шмаркач мене оббріхує...