Розділ «XVI. Міхал знайшов слід»

— Батько! — Метек упізнав голос лісничого.

Всі вже підбігли до нього. Лісничий правою рукою тримав рушницю, впираючись нею в передпліччя. Ліва його рука безсило звисала, і з неї капала кров, падаючи яскравими цятками на білий сніг.

— Пане Гасинець, ви поранені?

— Зненацька, певно, зачаївшись, вистрілив у мене, коли я біг до Рекса... Бачите? — кивнув головою лісничий. Він був блідий, кусав губи.

Біля кривої горобини, на якій лишилося ще кілька останніх, зморщених од морозу ягід, лежав Рекс. Голова його була розбита, кров поволі застигала, чорніла...

— Хто ж то?

— Не знаю... Рекс винюхав, кинувся на нього, і тоді бандит застрелив його. Першим пострілом влучив у ногу» а вже другим добив. Шкода собаки... Я побачив, як ворушаться кущі он за тим горбиком. Побіг, а він і пальнув. Добре, що тільки в руку...

— Міхал, веди найкоротшою дорогою до Марцінського.

— Ще з кілометр буде...

— То краще саньми. Вертаймось.

Метек блискав очима і стискав кулаки, Едек аж дивувався — звідки у цього хлопця стільки люті. Ніколи не підозрівав у товариша такої ненависті, як оце палала в його раптом потемнілих очах.

А втім, він і сам не тямився від обурення й люті. Знов утік, сто чортів його матері! Бандит. От коли б піймати, він би вже потанцював з ним, ого!..

Здалеку почулося гудіння машин. Едек подумав, що вони приїжджають трохи запізно, адже постріли могли попередити спільників у лісництві.

— Я давно вже підозрював,— мовив Гасинець,— можна сказати, знав. Але доказів не було, а Марцінський останнім часом мав у районі більший авторитет, ніж я... Нічого дивного, що й бандит почував себе досить певно під його крилом. А втім, тут не один і не два мочали пальці. Побачимо, що вияснить міліція. Якщо не знищили слідів, бо тоді знову дулю матимемо...

— Заспокойтеся, пане Гасинець, і не говоріть багато, не стомлюйтеся... Зараз треба зробити перев’язку. О, вже в сани. Міхал, їдь найкоротшою дорогою.

Одначе їм довелося ще довго кружляти по лісових стежках і засипаних снігом дорогах, поки нарешті дісталися до лісництва. Полегшено зітхнули, побачивши там міліцейського газика і директорську «Варшаву». З лісу долинали вигуки. То частина міліціонерів шукала, хто там недавно стріляв,— вони чули постріли, ще коли були на шосе і тільки звернули на дорогу до Пісок.

А всі інші втупилися в блідого, мов стіна, Гасинця, з якого капала кров, запитливо дивилися на його супутників.

— Якийсь розбишака вбив собаку, а потім стріляв у лісничого...— коротко повідомив Дзядонь.

У цю мить на поріг вийшов Марцінський.

— О, ще гості, я й не сподівався...— Урвав, гукнув схвильовано: — Що таке, ви ранені, пане Гасинець? Що сталося? Може, це ті постріли, які я чув?