Розділ «XVI. Міхал знайшов слід»

Тепер поручик озвався зовсім іншим, уже майже дружнім тоном. Навіть усміхнувся до господаря.

— Ви даремно злякались. Але я розумію, це завжди неприємно — міліція, перевірка... Хоч і не до вас особисто, проте по сусідству чи навіть у родині. Вежбик це ваш шурин?

— Так, шурин... А що неприємно, то цього мало. Я ніколи не мав ніякого діла з міліцією. І шурин теж. Це якийсь наклеп, пане поручику...

— Така наша служба невдячна, пане Марцінський. Ви вже вибачайте... Ага, то що ж я хотів? О, згадав. Покажіть мені свою рушницю. Час є, а в мене якась слабість до мисливської зброї. Зараз я піду з вами... Іздебський, ходімо разом,— кивнув він міліціонерові.

Старший лісничий з повагою глянув на хлопців. Йому подобався цей поручик, спритно вів слідство.

Коли за кілька хвилин усі троє вийшли знову на ганок, Марцінський був якийсь розгублений, а поручик ледь-ледь усміхався. Похитав головою:

— Ой, пане Марцінський, ви стільки років працюєте в лісництві і так недбало ставитесь до зброї! Вчора відганяли кабанів, які підходять до ваших кагатів, А рушниці й досі не почистили? Ай, яй, яй...

— Роботи багато. Весна йде.

— Ну звісно, я ж жартую. Бачите, я ніколи не забуваю про зброю, тому й здивувався. О, гляньте, блищить, як цяцечка.— Поручик витягнув в кобури пістолет і знову сховав його,— Іздебський,— звернувся до міліціонера,— огляньте ті кагати...

Два міліціонери, які в присутності Вежбика робили обшук, доповіли поручикові:

— У стодолі доверху накладено збіжжя і сіна. Підлога чиста...

— Гаразд. Шукайте далі... От бачите, пане Марцінський, усе добре. Як і далі так буде, то ми вибачимось перед вами та й поїдемо собі... Агов, пане Вежбик, хвилиночку... Станьте отам на чистому снігу.

Поручик неквапливо підійшов до нього.

— Так, а тепер відступіть на крок...— Схилившись, він оглянув відбитки ніг на снігу.— Що ж це ви так неакуратно прибиваєте пластинки, шкода підбора, на правому чоботі збивається... Ну, нічого, нічого, можете йти...

Вежбик спідлоба зиркав на поручика, не дуже розуміючи, що той хотів. Потім повів міліціонерів до хліва. Марцінський, який і доти неспокійно стежив за діями поручика, тепер палко запротестував:

— Пане поручику, це мій хлів. Вежбикові кінь і корова стоять он у тому маленькому... Ви ж казали, що це не до мене...

— Іще раз кажу — ми поки що до пана Вежбика. Але ж ваші господарства поряд, і він міг сховати що-небудь у вас, правда ж?

Директор управління подивився на Гасинця. Той сидів блідий і, насупивши брови, мовчав.

— Ви погано почуваєте себе? Кров не йде? Я б вам радив не впиратися. Машина зараз одвезе вас. А обшук закінчать без вас...

— Усе гаразд, пане директоре, кров не йде, а що болить — то нічого. Я повинен тут бути, хочу сам усе бачити.— Вій підкреслив останні слова. І за мить додав: — Ви ж знаєте чого. До мене теж приїжджали «Варшавою», аж із Ольштина...