Розділ «XII. Засідка в стодолі»

— Гм, думка непогана... А не повпиваєтесь? Ти, Міхал, дивись — у тебе зброя. Ну, за ваше здоров’я, хлопці!

Вистачило і по другій.

Погомоніли ще, посміялися, тільки пан Гасинець мовчав, слухаючи їхні дружні суперечки, і не відривав очей од білого простору перед стодолою. Часом лісничий з силою втягував носом повітря, похитував головою, поглядав на дедалі густіші хмари, за якими частіше й частіше ховався оточений блідою шапкою диск місяця.

— На відлигу повернуло. Мабуть, піде сніг... Темно стає...

— Друга вже минула.— Міхал насилу роздивився циферблат старого пузатого годинника.— І нічого. Почули, чи що?

Рекс, який доти солодко спав у сіні, раптом заворушився, тихенько загарчав, висовуючи носа в дірку на даху. Лісничий лагідно поклав руку йому на голову. Собака замовк, стояв, ніби от-от мав стрибнути вперед, і тільки ця поза свідчила про його внутрішню напруженість.

Клем, який дрімав, зарившись у пахуче сіно, теж прокинувся, протер окуляри, разом з іншими вдивлявся в потемніле поле.

Едек звів очі до неба. Велика хмара саме проковтнула місяць, стало темно і похмуро. Погляд губився в сірій, каламутній імлі, в якій не видно було, де кінчається, а де починається земля.

Всі раз у раз поглядали на небо, чекаючи, поки вийде безтурботний, круглий місяць. Час минав, Рекс стояв напружено, висунувши вперед свою морду вівчарки.

— От дідько, темно, як у могилі,— прошепотів Едек і в ту ж мить відчув на своїх устах руку Метека, лісничий глянув з німим осудом.

Знизу, в невиразної темряви вони раптом почули шурхіт ратиць, потім шелестіння, мовби там розгрібали мерзлу землю. Нарешті пролунало задоволене рохкання, а за ним голосне, солодке плямкання і цмокання засвідчило, що кабаняча ватага почала свою учту.

Ні, не можна так довго витримувати внутрішнє напруження. Кожної миті хтось із них міг голосно кашлянути або люто вилаяти місяць, який біг поза хмарами. Едек відчував, як у нього несамовито калатає серце, а руки стають вологі. Широко роззявив рота, гарячково вдихав повітря. На його плечі стислися чиїсь пальці. Скоріше відчув, аніж упізнав, що то Метек.

Часом кабани припиняли бенкет, здавалося, принюхувались до змішаних запахів, які ширилися" в повітрі. Вітер стих, і кабани кожної миті могли почути їх. Але ні, завзяте плямкання і радісне рохкання розляглися знову, виразніше, ніж доти.

І все ще темно, а на обличчя почали падати якісь липкі крихти. Сніг. Налетів разом із хмарами, які закривали вже майже все небо. Мовби сподіваючись на порятунок, усі вдивлялися в невеличку просторінь, чисту ще, незахмарену. Та просторінь, здавалося, весь час меншала, ніби її поглинали хмари, намагаючись захопити всю, доки знову не вирине місяць.

Та ось майже в останню хвилину, коли чекання ставало вже нестерпне, край хмари ніби затріпотів, і на небі показався місяць, спочатку за туманною пеленою, а тоді виплив на чистий простір — вільно, з гідністю, в усій своїй пишноті.

Усі зітхнули так глибоко, що кожен злякався, чи не почули часом кабани.

На полі стало видно, його знову залили потоки світла — холодного, голубуватого, тільки з густішим, ніж раніше, фіолетовим відтінком. Коло буртів ворушилися продовгуваті темні плями. Всі втупили в них очі, Рекс гарячково тремтів. Погляд ніби ставав гостріший, уже можна було полічити кабанів. Один, два, три... вісім...

— Бери з лівого боку,— майже нечутно, немов дихнув, сказав лісничий Міхалові.

Сам теж прицілився. Постріли майже одночасно сухим тріском розітнули повітря. Рекс люто загавкав...

Кабани всім стадом рвонули до лісу. Тільки на одному кагаті завирувало, продовгуватий чорний силует закружляв і скотився вниз.