Розділ «XII. Засідка в стодолі»

Виходячи, лісничий подивився на Рекса, який лащився до його ніг.

— Треба забрати пса, бо дома він знову наробить гармидеру, і кабани втечуть у ліс... Кульгавого ти, жінко, замкни, хоч він і не дуже чуткий, але для спокою...— махнув рукою.

Зарипіли ворота стодоли. Сміючись і зсуваючись, дерлися аж нагору. Довго мостилися, ховаючи ноги в пахучому сіні. Потім виглянули на поле.

Було підповня. Вже кілька годин, як на небо виплив кругловидий місяць. Ясно було, сніг став голубуватий, а на зламах був ніби аж фіолетовий. Від ялин падали довгі, розкошлані біля верхівок тіні.

Лісничий обернувся до хлопців.

— Стиха можна розмовляти. Вітер трохи повернув, але все ще тягне від лісу... Не почують. Міхал, тобі зручно цілити з цього місця?

— Зручно.

Хлопці скористалися з дозволу. Все було б добре, але скільки ж можна придивлятися до засніженого поля та лісових тіней? Розговорилися. На них впливала краса залитої холодним місячним сяйвом січневої ночі. Клем задивився на поле, на ліс край нього і зітхнув.

— Здається, все таке ясне і просте, а спробуй-но описати його так, щоб дійшло до серця і уяви... Мука. Слова надто тісні, поняття надто однозначні, образ неповний, спотворений. Може, це тому письменники тепер так уникають описів природи, що вони мало бувають на природі.

— Не люблю описів. Коли вони починаються, я одразу перегортаю сторінки,— буркнув Едек.

— Ти так кажеш тому, що сам до пуття не знаєш лісів, і вод, і звірів. Тобі все це дуже далеке і чуже... Правда, Метек?

— Не знаю. Мабуть, так, я саме такі місця найбільше люблю... Слухай, Клем, ти переписав учора оповідання?

— Ще ні, може, завтра туди піду й закінчу...

Едек здригнувся.

— Що з тобою? — здивувався Міхал.

— Нічого, трохи холодно.

— Мороз ніби спадає, піднявся вітер, сунуть хмари. Аби тільки не затягнули неба... Холоднеча.

— Міхал, давай пляшку.

Щось тихенько стукнуло. То Едек вправною рукою вибивав корок. Взяв у Міхала чарку, налив, підсунув лісничому.

— Будь ласка, щоб розігрітися.