Розділ «XII. Засідка в стодолі»

— Облиш, людино, добра, знов опинився б у міліції. Тут треба інакше... Ну нічого, може, щось придумаємо. Вчора я з десяток капканів приніс і сіті. Хитро були поставлені. Майстер свого діла, добре знає і ліс, і повадки звірів.

— Певно, хтось із мазурів?

— Мабуть, ні.— Пан Гасинець похитав головою.— Я їх трохи знаю, вони закону не порушують. А втім, хто ж його знає. Ніяк не можу за руку піймати мерзотника. Знаєш, дійшло до того, що вже біля кормушок, де я сіно чи овес кладу, теж капкани ставлять. Такого не робить навіть порядний браконьєр.

— І це те, що вас так непокоїть?

— Ет, хлопче, багато говорити. Ти все одно мені не поможеш, нащо тобі голову морочити... Поглянь, кабани добираються аж до кагатів за стодолою. Колись, зима була сувора, вони за ніч півкагату картоплі з’їли, хоч би що... Хто знає, може, й варто було б зробити засідку. Ну, мені пора на роботу.— Лісничий покивав головою, на якій помітно прибавилося сивини.

Щось у цих поясненнях було не доказане. Тільки на другий день Міхал розповів Едекові про суть справи. Але спочатку з самого ранку до Сумів приїхала голуба «Варшава» і в ній — три чоловіки. Довго розмовляли з лісничим, потім щось дивилися в садибі, нарешті поїхали разом з господарем. Через кілька годин привезли лісничого і одразу ж повернули назад. Едек помітив, що пан Гасинець був дуже смутний і водночас сердитий. Навіть Рекса, який лащився до нього, відігнав, чого раніше ніколи не траплялося. А тоді замкнувся в своєму кабінеті і більше того дня не виходив.

— Слухай-но, що таке із старим? — запитав Едек Міхала коли той після робочого дня зайшов до лісництва.

— Ех, прикра справа. Хтось хоче оббрехати його. Були анонімки, ніби лісничий незаконно продає будівельний ліс, ніби він сам ставить капкани на звірину і винищує її, а щоб затерти сліди — скаржиться, що то браконьєри.

— О, сто чортів! А ті двоє? А той, що в кожанці?

— Та я ж знаю... Але от сьогодні була перевірка з Ольштина. Ото приїздили «Варшавою». Рахували колоди біля шосе. Усе збіглося, проте їх це не переконало. Сказали, що лісничий міг бути у змові з возіями.

— Я б морди побив цим г......м...

— Не їм, а тим, що анонімки пишуть. Лісничий — така чесна людина...

— Слухай, Міхал, а як би йому допомогти, га?

— Я вже лажу по лісі більше ніж треба, думаю, може, натраплю на слід браконьєрів,— на снігу ж це легко,— але нічого не виходить. Вони хитріші за мене.

— От халепа, хай йому чорт!

— Сам бачиш...

Едек мовчав, думаючи про те, що почув. Потім почухав долоню.

— Ліва рука свербить. Це перша ознака того, що хтось дістане від мене по зубах. У мене завжди перед мордобоєм так буває. Треба щось придумати. Зло бере — на таку людину брехати! Знаєш, Міхал, привези завтра пляшку, заночуєш, обміркуємо якийсь план. Ось тобі гроші...

— Перестань, навіщо та пляшка?

— Тоді легше думки приходять у голову. Хай йому чорт! Я б усі анонімки палив, не читаючи, то ж підлість!