Розділ «- 7 -»

Доки вона їх не промовила, я був сама люб'язність — співчутливий племінник, готовий докласти всіх своїх сил. Але тепер я скам'янів, моє обличчя стало незворушним.

— Дживс! — скрикнув я крізь стиснуті зуби.

— Будь здоров! — сказала тітка Делія.

Я зрозумів, що вона побачила це не з того ракурсу.

— Я не чхав. Я сказав «Дживс!»

— І я з тобою згодна. Який чоловік! Я розповім йому все. З Дживсом ніхто не зрівняється.

Моя холодність стала більш підкресленою.

— Дозволь мені не погодитися з тобою, тітонько Делія.

— Що дозволити?

— Не погодитися.

— Що, серйозно?

— Дуже серйозно. Дживс — безнадійний.

— Що?

— Абсолютно безнадійний. Він геть утратив свою хватку. Лише два дні тому я був змушений заборонити йому займатися певною справою, бо він робив це дуже нерозумно. Та й взагалі, мене ображає це припущення — якщо це слово доречне — буцімто Дживс — єдиний власник мозку в домі. Я проти того, що всі звертаються за порадами до нього, не спитавши спочатку в мене, не дозволивши спершу спробувати мені.

Вона хотіла щось сказати, але я зупинив її жестом.

— Твоя правда, в минулому я іноді вважав доречним питати в Дживса поради. Можливо, в майбутньому я ще так робитиму. Але я маю право пробувати вирішувати такі проблеми особисто, без того, щоб усі поводилися так, ніби Дживс — єдиний, хто сповна розуму. У мене іноді буває підозра, що Дживс, хоч і мав успіх у минулому, здобував його радше завдяки удачі, ніж обдарованості.

— Ти що, посварився з Дживсом?

— Нічого подібного.

— Таке враження, ніби ти маєш зуб на нього.

— Анітрохи.