Розділ «- 2 -»

— Ми трохи побалакали.

— Про що?

— Про птахів.

— Птахів? Яких птахів?

— Птахів, що були навколо. І про краєвид, і про все таке інше. І вона сказала, що їде в Лондон і попросила мене знайти її, якщо я теж там буду.

— І навіть після цього ти навіть не спробував взяти її за руку?

— Авжеж, ні.

Ну, як на мене, до цього вже нічого додати. Якщо хлопець такий боягуз, що не може діяти навіть коли бажане лежить перед ним на тарілочці, його справи здаються досить безнадійними. Втім, я нагадав собі, що ми з цим тюхтієм були разом у школі. Заради старого шкільного друга треба щось зробити.

— Що ж, — сказав, — треба подумати, чим можна цьому зарадити. Можливо, це вдасться вирішити. У будь-якому разі, на твою радість, я тебе в цій справі підтримаю. Бертрам Вустер на твоєму боці, Ґассі!

— Дякую, друже. А також Дживс, а це вже дійсно важливо.

Мені не соромно зізнатися, що я скривився. Напевно, він не мав наміру образити, але я мушу сказати, що його безтактовні слова зачепили мене. Мене постійно хтось так ображає. Дають мені зрозуміти, що на їхню думку Бертрам Вустер — повний нуль, і що єдиний чоловік у цьому домі, хто має мозок та винахідливість, це Дживс.

Мене це дратує.

А цього вечора мені це дошкулило сильніше, ніж зазвичай, бо Дживс мені в печінки в'ївся. Я маю на увазі ту розмову про білий піджак. Так, я змусив його поступитися, приборкав його, як я вже казав, тихою силою свого авторитету, але досі був трохи роздратований тим, що він взагалі підняв цю тему. У мене склалося враження, що Дживсом треба керувати залізною рукою.

— І що він робить з цього приводу? — холодно поцікавився я.

— Він дуже багато міркував над моїм становищем.

— Міркував, кажеш?

— Саме він порадив мені піти на ці танці.

— Навіщо?

— Вона там буде. Взагалі-то, саме вона надіслала мені запрошення туди. І Дживс вирішив…

— А чому не костюм П'єро? — сказав я, піднімаючи питання, яке мене вразило від самого початку. — Навіщо ламати цю велику стару традицію?