Розділ «- 11 -»

— То дядько Том з цього приводу не дуже радий?

— Він стогне, як загублена душа! І тепер у мене не залишилося жодного шансу отримати від нього гроші.

Я задумливо почухав підборіддя. Я мав визнати, що в її словах була певна рація. Ніхто не знав краще за мене, яким жахливим ударом стане для дядька Тома звільнення Анатоля.

На попередніх сторінках цього життєпису я вже відзначав, що цей дивний тип, з яким тітка Делія зв'язала свою долю, зазвичай був схожий на птеродактиля, який багато страждав, а причиною цього було те, що ті роки, які він витратив на заробіток своїх мільйонів на Далекому Сході, довели його травлення до ручки, і єдиним кухарем, який мав здатність нагодувати його так, щоб під третім ґудзиком жилетки не починалося щось на кшталт з'їзду колишніх москвичів, був цей унікально обдарований Анатоль. Без послуг Анатоля тітка Делія могла отримати від чоловіка хіба що сердитий погляд. Так, безумовно, життя ступило на нерівний шлях, і я мушу визнати, що цієї критичної миті я не міг похвалитися конструктивними ідеями.

Втім, я мав упевненість, що рано чи пізно ідеї з'являться, тож не занепадав духом.

— Погано, — визнав я. — Безсумнівно, дуже погано. Звісно, для нас усіх це прикре потрясіння. Але не бійся, тітонько Делія, я все виправлю.

Раніше я вже згадував про те, як важко похитнутися, коли сидиш у кріслі; принаймні, особисто я на такий трюк не здатний. Але тітка Делія, на мій подив, виконала його з легкістю. Сидячи глибоко в кріслі, вона похитнулася, наче його з-під неї прибрали. На її обличчі промайнув спазм жаху та усвідомлення.

— Якщо ти посмієш випробувати ще хоч один зі своїх тупих планів…

Я зрозумів, що марно намагатися переконати її. Було очевидно, що вона не в настрої. Тож, задовольнившись жестом співчуття та любові, я вийшов з кімнати. Чи дійсно вона жбурнула в мене красиво переплетеним томом творів Альфреда, лорда Теннісона, я не можу знати. Я бачив, що та книга лежала біля неї на столі, а коли зачинив двері, то почув, як по деревині гупнув якийсь тупий предмет, але я був надто стурбований, щоб зважити на це.

Я почувався винним у тому, що не взяв до уваги можливий вплив раптового голодування більшої частини компанії на палкий провансальський темперамент Анатоля. Не слід було забувати, що ці галли такого не терплять. Їхня схильність тікати світ за очі з найменшого приводу відома всім. Немає сумніву, що цей чоловік вклав у ті nonnettes de poulet всю свою душу, і побачити їх поверненими мало бути для нього як ніж у серце.

Втім, від розлитого молока користі вже не буде, тож не було сенсу довго цим перейматися. Наразі перед Бертрамом стояла задача дати всьому ладу, над чим я й міркував, бродячи по газону, аж раптом почув такий потойбічний стогін, що подумав був, що то дядько Том вирвався на волю, щоб понарікати в садку.

Втім, подивившись навколо, я не помітив жодного дядька. Здивувавшись цьому, я був повернувся до своїх роздумів, аж знову почувся той звук. Вдивившись у тіні, я розрізнив темний силует, що сидів на одній з грубих лавок, яких навколо було натикано вдосталь, а ще один темний силует стояв поруч. Кинувши ще один, більш проникливий погляд, я з'ясував усі факти.

Цими темними силуетами були — саме в такому порядку — Ґассі Фінк-Ноттл і Дживс. А ось чому Ґассі не сіло не впало вирішив постогнати на весь маєток — це було за межами мого розуміння.

Бо, розумієте, я не міг помилитися. Він точно не співав. Поки я наближався до нього, він виконав свій номер на біс, і це безсумнівно був стогін. Більш того, тепер я міг його роздивитися, і вигляд у нього був безумовно приголомшений.

— Добрий вечір, сер! — сказав Дживс. — Містер Фінк-Ноттл погано себе почуває.

Мені теж було недобре. Ґассі почав видавати тихе булькотіння, і я більше не міг себе обманювати: щось пішло геть не так, як планувалося. Тобто, одруження — це, звісно, досить серйозна подія, і усвідомлення того, що ти в нього вляпався, часто засмучує чоловіків, але я ще ніколи не бачив, щоб той, хто щойно заручився, сприймав це так близько до серця.

Ґассі подивився на мене. Його очі були пусті. Він схопився за волосся.

— Прощавай, Берті, — сказав він, підводячись.

Мені здалося, що він помилився.

— Ти, напевно, мав на увазі «Привіт»?