Розділ чотирнадцятий «Ніхто за ним не шкодує…»

— Звичайно, в тому, що сказав містер Меллоу, є багато сенсу. — Джо зробив паузу, а потім продовжив свою думку: — Елефторіос Смитракіс працює тут давно, він міг знайти де-небудь цю статуетку. Міг також вбити Роберта Гордона. Але навіщо він це зробив, знаючи, що якщо залишить труп на вході до печери, він буде єдиною людиною, на яку повинна впасти підозра. Йому було б набагато простіше зіштовхнути вбитого з високого берега на каміння Навіть коли б ми завтра знайшли тіло, ніхто не міг би доказати, що Гордон не посковзнувся і не впав сам. Зрештою, всі ми так і думали. Ну, і крім того, навіщо Смитракісові взагалі вбивати людину, яку він бачив перший раз в житті, і смерть якої не могла принести йому ніякої користі.

— Можна припустити, що Смитракіс знайшов храм Богині Лабіринту і таким способом він хоче перешкодити нам вести пошуки, розраховуючи на те, що експедиція повернеться до Англії. Там можуть бути дорогоцінності і золото, і то навіть у великих кількостях. — Мері Сандерс замовкла.

— В такому випадку навіщо він поклав ту статуетку до рук убитого? Це ж найкращий доказ того, що на острові існують якісь сліди Богині Лабіринту. А Смитракіс, як мені здається, досить інтелігентний хлопець. Викликати до себе підозру і одночасно рекламувати те, що він хоче заховати — все це надто запутано, як на мій смак. — Джо розвів руками на знак того, що прийняття такої версії перевищує його можливості.

— А чи не простіше було б, щоб ви з ним поговорили? — запитав Меллоу. — Якщо ви фахівець в цій області, може вам вдасться приловити його на брехні, або якимось іншим чином довести, що він винен. Ми, на жаль, не можемо тут в чомусь допомогти.

— Очевидно, — Джо встав.

У нього нічого не виходило. Так, ніби якась невидима рука виймала карти з рук гравців і в повітрі замінювала їх на інші. Весь час, поки вони розмовляли, він був певен, що знаходиться недалеко від розв’язання, інколи йому навіть здавалося, що розв’язання знайдено, але воно тут же зникало, коли Джо починав укладати ланки доказів.

— Боже, як я втомилася, — тихо сказала Памела. — Мері, ходім звідси. Я можу переночувати в тебе?

— Звичайно, люба. Зараз все буде готове.

Вони встали з місць. Джо теж відчув, як хвиля втоми лагідно розливається в його мозку, всередині якого йшла гонка думок, що не могли вкластися в логічне ціле. Смитракіс не втече. Це не визивало сумніву. Ніхто не зможе покинути острів, у всякому разі сьогодні. Яхту Гордонів в таку хвилю неможливо вивести з пристані. Тому можна заснути на декілька годин, потім прокинутися і все обдумати заново, Чогось бракувало в його міркуваннях. Але чого?

— Смитракіс не втече, — сказав Меллоу і додав, як би доповнюючи попередні думки Алекса: — Ніхто з нас звідси не втече.

Професор наблизився до Алекса.

— Це страшно, — сказав він майже пошепки, так що в шумі його ніхто, крім самого Алекса, не почув. — Помер годину тому, а ніхто з них за ним не шкодує.

Він з опущеною головою обминув Алекса і пішов до дверей.

— А якщо на цьому острові є ще хтось, кого ми не знаємо? — раптом сказала Кароліна. Професор зупинився. Всі застигли. Думка була такою очевидною. — Чи це можливо, Джо?

— Чому ж неможливо, — задумався Джо. — Поскільки ми не знаємо, що знаходиться всередині гори, там може бути ціла сотня людей. Але… — він знову задумався. — Ні, це виключено. Тут нема що їсти. Ніхто, не будучи в контакті з Смитракісом, не зміг би тут існувати без запасів їжі.

— А якщо б він був у контакті із Смитракісом? — запитав Меллоу.

— Тоді грек знав би, що ця людина і є вбивцею Гордона.

— Точно! — Кароліна була майже задоволена. — І я так думала.

— Побачимо, — сказав Алекс. — Я не думаю, щоб це було можливим.

— Але й неможливим не є? — впирався Меллоу.