Розділ 51

Ліз порушила його міркування:

— Що тепер будемо робити, інспекторе?

— Чекати, — відповів Харрі. — Дамо Льокену ще півгодини. Якщо він не з’явиться, я дзвоню Брекке.

— А якщо Брекке не відповість?

Харрі важко зітхнув:

— Тоді ми дзвонимо голові поліціїй б’ємо тривогу.

Ліз вилаялася крізь зуби.

— Ну от, хіба я не казала, що закінчу свою кар’єру в дорожньо-патрульній службі?

Єнс подивився на дисплей мобільника Льокена й поперхнувся від сміху. Дзвінки припинилися.

— Класний у тебе телефон, Іваре, — проговорив він. — «Ерікссон» добре спрацював, вірно? Можна побачити номер, що дзвонив. Якщо дзвонить хтось, з ким ти не хочеш розмовляти, ти просто не береш трубку. Я не помилився: дехто занепокоєний, чому ти не з’явився на зустріч. Адже в тебе не так багато друзів, які дзвонять тобі так пізно, вірно, Іваре?

Він кинув телефон через плече, і Ву спритно піймав його на льоту.

— Подзвони в довідкову й дізнайся, хто дзвонив і звідки. Швидко.

Єнс підсів до Льокена:

— Треба поквапитися з операцією, Іваре.

Він, затиснувши ніс, глянув на підлогу, де навколо стільця розтікалася калюжа.

— Ну ж бо, Іваре.

— «Мілліс Караоке», — пролунало в нього за спиною ламаною англійською. — Я знаю, де це.

Єнс поплескав Льокена по плечу.

— Вибач, але нам треба бігти, Іваре. Відвеземо тебе в лікарню, коли повернемося, добре? Я обіцяю.

Льокен уловив вібрацію від кроків, що віддалялися, і чекав тепер, коли ляснуть двері від протягу. Але двері так і не ляснули. Замість цього він знову почув луну далекого голосу в себе над вухом: