Розділ «7»

— Не варто було перейматися, міс Луїзо, — сказав він, — ми з Темліном про все подбали. Насамперед із саду принесли багато квітів.

— Що ж, у такому разі я можу їх розставити, — сказала Луїза, — бо ви, чоловіки, тільки вази порозбиваєте. Сподіваюся, вази у вас є. Чи квіти позапихали в банки для варення?

Обличчя Сікомба мінилося всіма кольорами ображеної гідності. Я поспіхом заштовхав Луїзу до бібліотеки й зачинив двері.

— Я подумала, — сказала Луїза півголосом, — що ти захочеш, щоб я залишилася, приглянула за всім, та й просто була поруч, коли прибуде місіс Ешлі. Батько хотів поїхати зі мною, та йому все ще недобре, а зважаючи на те, що може задощити, я вирішила, що краще йому побути вдома. Як гадаєш? Мені залишитися? Ці квіти — лише привід.

Мене трохи дратувало, що вони з моїм хрещеним батьком уважають, ніби я не здатен упоратися сам, як і бідний Сікомб, який останні три дні трудився, мов наглядач над рабами.

— Приємно, що ти так піклуєшся, — відповів я, — та це не обов’язково. Ми й самі чудово впораємося.

Вона поглянула на мене розчаровано. Їй, очевидно, не терпілося зустрітися з моєю гостею. Я не сказав, що сам не мав наміру сидіти вдома, коли кузина Рейчел прибуде.

Луїза критично оглянула кімнату, але ніяк не прокоментувала. Без сумніву, вона знайшла безліч недоліків, та була надто вихована, тому стрималася.

— Можеш піднятися нагору, якщо бажаєш, і поглянути на синю спальню, — сказав я, мов утішаючи її.

— Синю спальню? — запитала Луїза. — Це та, що вікнами виходить на схід, над вітальнею? Значить, ти не розмістиш її в кімнаті містера Ешлі?

— Ні, — сказав я. — В кімнаті Емброуза житиму я.

Та наполегливість, з якою вона і всі інші говорили про передачу кімнати Емброуза в користування його вдові, лише розпалювала моє роздратування.

— Якщо ти дійсно бажаєш зайнятися квітами, попроси Сікомба, щоб видав тобі вази, — сказав я й пішов до виходу. — У мене надворі ще купа справ, і більшу частину дня я займатимуся ними.

Вона зібрала квіти, не зводячи з мене очей.

— Здається, ти хвилюєшся, — сказала вона.

— Я не хвилююся, — відповів я, — просто хочу побути сам.

Вона зашарілася і відвернулась, і я відчув докір совісті, як завжди, коли я когось ображав.

— Пробач мені, Луїзо, — сказав я, поплескавши її по плечу, — не звертай на мене уваги. Дуже тобі дякую за те, що приїхала, привезла квітів, і за пропозицію залишитися.

— Коли я знову тебе побачу? — запитала вона. Ти мусиш розповісти мені про місіс Ешлі. Ти ж знаєш, мені захочеться знати все. Звісно, якщо батькові стане краще, ми приїдемо в неділю до церкви, та весь завтрашній день я думатиму й гадатиму…

— Гадатимеш про що? — спитав я. — Чи не скинув я свою кузину Рейчел із мису? Це я можу, якщо вона мене доведе. Слухай — лише для того, щоб вгамувати твій інтерес, — я приїду завтра по обіді в Пелін і все в подробицях тобі переповім. То як, влаштовує?