Розділ «7»

— Не думаю, що вона вдасться до залякувань, — сказала Луїза, — чи до істерик. Вона просто велично зайде до будинку і візьме його під свій контроль. Не забувай, швидше за все, вона звикла віддавати накази.

— Тільки не в моєму домі.

— Бідний Сікомб! Я б усе віддала, аби побачити вираз його обличчя. Вона кидатиметься в нього речами за кожної примхи. Знаєш, італійці дуже пристрасні, такі запальні. Про них завжди так говорять.

— Вона лише наполовину італійка, — нагадав я їй, — і я впевнений, Сікомб цілком у змозі впоратися з проблемами. Може, три дні йтиме дощ, і вона весь час лежатиме в ліжку з ревматизмом.

Ми сміялися в альтанці, мов двійко дітлахів, та на серці в мене було зовсім не так легко, як могло здатися на перший погляд. Запрошення викликом витало в повітрі, і, гадаю, уже тоді я про нього жалкував, та все ж не сказав про це Луїзі. Ще більше почав я жалкувати, коли повернувся додому й роззирнувся навколо. Святі небеса, яке безрозсудне рішення, і якби не гордість, я б повернувся до хрещеного батька й попрохав би не додавати в листі до Плімута повідомлення від мене.

Що, в біса, робити з цією жінкою у своєму домі? Що їй казати? Як до неї ставитися? Якщо слова Рейнальді звучали правдоподібно, усе сказане нею буде в десять разів правдоподібніше. Прямий напад може не спрацювати, і що взагалі мав на увазі той італієць, коли говорив про наполегливість і про жінок, які вміють боротися? Якби вона була криклива, груба, гадаю, я б знав, як затулити їй рота. Чолов’яга з однієї з ферм зв’язався якось із такою, вона хотіла судитися з ним за порушення обіцянки, і вже незабаром я відіслав її назад до Девона, звідки вона й приїхала. Та як мені впоратись із жінкою підступною й улесливою, з високими грудьми та з поглядом безневинної вівці? Я вважав, що зможу. Зустрічав таких в Оксфорді, і я завжди знаходив потрібні слова, подекуди вкрай грубі, якими можна було відіслати їх назад до тих нір у землі, звідки вони виповзли. Ні, враховуючи всі факти, я був більш ніж упевнений, я знав точно: коли говоритиму зі своєю кузиною Рейчел, слова знайдуться самі. Та ось у чому суть: підготовка до її візиту — вдавана чемність, за якою слідуватиме заклик до зброї.

На моє превелике здивування, Сікомб сприйняв цю ідею спокійно. Здавалося, він навіть на щось таке й очікував. Я сказав йому, що місіс Ешлі прибула до Англії з речами містера Ешлі, і що можливо на цьому тижні вона ненадовго нас відвідає. Він навіть не відкопилив нижньої губи, як звичайно робив, зіткнувшись із проблемою, і слухав мене дуже серйозно.

— Так, сер, — сказав він, — цілком правильно. Ми всі будемо раді вітати місіс Ешлі.

Я поглянув на нього, здивований такою пишномовністю.

— Мені здавалося, — сказав я, — що в цьому ми з тобою схожі і не бажаємо розміщати в домі жінок. Ти співав зовсім іншої, коли я розповів, що містер Емброуз одружився, і що вона стане тут господинею.

Він видавався збентеженим. Цього разу нижня губа подалася вперед.

— Це не одне й те саме, сер, — сказав він, — адже після того трапилося лихо. Ця нещасна жінка овдовіла. Містер Емброуз хотів би, щоб ми зробили для неї все, що можемо, особливо враховуючи, — він обережно кашлянув, — що місіс Ешлі в спадок не отримала геть нічого.

Я не міг уторопати, звідки йому це відомо, тож запитав прямо.

— Так люди кажуть, сер, — відповів він, — по всій окрузі. Усе дісталося вам, містере Філіпе, вдові ж — нічого. Зазвичай, бачте, буває не так. У кожній родині, великій чи малій, завжди щось залишається в спадок удові.

— Сікомбе, мене дивує те, — сказав я, — що ти дослухаєшся до пліток.

— Це не плітки, сер, — сказав він із гордістю, — адже все, що стосується сімейства Ешлі, стосується і всіх нас. Про нас, слуг, також не забули.

Я уявив, як він сидить у себе в кімнаті, у кімнаті дворецького, як її називали за давньою традицією, і потеревенити за келихом пива до нього заходять Веллінґтон, старий кучер, Темлін, головний садівник та лісник, — молодих слуг до цієї компанії, звісно ж, не пускали, — і обговорюють раз за разом заповіт, стиснувши губи й хитаючи головами.

— Річ не в тім, що він забув, — коротко мовив я. — Містер Ешлі був за кордоном, а не вдома, тож справами займатися не міг. Він не планував там помирати. Якби він повернувся додому, усе було б зовсім інакше.

— Так, сер, — сказав він, — саме так ми й думали.

Що ж, хай чешуть язиками, обговорюючи заповіт, мені однаково. Та я раптом задумався, як би вони ставилися до мене, якби, зрештою, маєток не перейшов мені в спадок. Чи змінило б це щось? Поважали б вони мене? Були б вірними? Чи я став би молодим майстром Філіпом, нещасним родичем, який живе у своїй кімнаті в задній частині будинку? Я вибив люльку, смак був неприємний та сухий. Скільки людей, думав я, любили мене і прислужували просто тому, що я — це я?