Розділ «25»

— І що ж це, Господи Боже, за причина така?

— Він закоханий у вас. І вже давно.

— Яка нісенітниця…

Вона походжала маленькою кімнатою, від каміна до вікна, стиснувши руки поперед себе.

— Це людина, яка була поруч у всіх нещастях та випробуваннях. Яка ніколи мене не осуджувала і сприймала такою, як я є. Він знає мої вади, мої слабкості і не засуджує їх, а приймає як частину мене. Без його допомоги за всі ці роки, що ми знайомі, — роки, про які ви нічого не знаєте, — я загинула б. Рейнальді — мій друг. Мій єдиний друг.

Вона змовкла та поглянула на мене. Без сумніву, це було правдою, або ж принаймні здавалося правдою їй самій. Це не змінило мого ставлення до Рейнальді. Частину винагороди він уже отримав. Роки, про які, за її словами, я нічого не знаю. Решту ж дістане згодом. Наступного місяця, чи, можливо, наступного року — але він свого доможеться. Він умів чекати. Та не я і не Емброуз.

— Відішліть його назад, туди, звідки він приїхав, — сказав я.

— Він поїде, коли сам того захоче, — відповіла вона, — та якщо мені знадобиться, він залишиться. Якщо ви ще раз спробуєте мені погрожувати, я поселю його в будинку як свого заступника.

— Ви не посмієте, — сказав я.

— Не посмію? Чому ж це? Цей будинок мій.

І от ми дійшли до суперечки. Її слова стали викликом, який я не міг прийняти. Розум жінки працював зовсім не так, як мій. Аргументи були справедливі, та удари — ні. Лише фізична сила здатна обеззброїти жінку. Я зробив крок їй на зустріч, та вона стояла біла каміна, із сонеткою в руці.

— Залишайтеся на місці, — вигукнула вона, — або я покличу Сікомба. Хочете осоромитися перед ним, коли розповім, як ви намагалися мене вдарити?

— Я не намагався вас вдарити, — відповів я.

Я повернувся та відчинив двері.

— Гаразд, — сказав я, — кличте Сікомба, якщо бажаєте. Розкажіть усе, що тут між нами сталося. Якщо вам так необхідні насильство та сором, давайте відчуємо їх на повну.

Вона стояла біля сонетки, я — біля прочинених дверей. Вона відпустила сонетку. Я не поворухнувся. І тоді з її очей потекли сльози, вона поглянула на мене і сказала:

— Жінка не може страждати двічі. Все це я вже пройшла.

І торкнувшись пальцями шиї, додала:

— Навіть руки на моєму горлі. Це теж. Тепер ви розумієте?

Я поглянув поверх її голови, прямо на портрет над камінною полицею, і молоде обличчя Емброуза, яке пильно у мене вдивлялося, стало моїм власним. Вона перемогла нас обох.