Розділ «25»

І я залишив його в стайні.

Тут крилася якась таємниця. Рейчел настільки жадала товариства, що почала шукати його в міському готелі? Знаючи, як я не люблю гостей, вона винаймала кімнату на ранок чи по обіді і зустрічалася з людьми там? Коли вона повернулася, я не обмовився про це ні словом, лише запитав, чи приємно вона провела час, на що отримав відповідь, що приємно.

Наступного дня вона карети не замовила. Сказала мені за ленчем, що має написати кілька листів, і піднялася до будуару. Я ж повідомив, що маю прогулятися до Кумба, зустрітися з фермером, що, власне, й зробив. А потім пішов далі. В саме місто. Була субота, і позаяк погода стояла чудова, люди прогулювалися вулицями, багато хто приїхав із сусідніх містечок, тож не знав мене в обличчя, і я проходив непомічений. Я не зустрів нікого знайомого. «Знать», як називав їх Сікомб, ніколи не виходила в місто зранку, і тим паче — в суботу.

Я обперся об огорожу біля причалу і дивився, як малі хлопці ловлять рибу з човна, заплутавшись у волосіні. Незабаром вони підпливли до сходів і зійшли на причал. Одного з них я впізнав. Це був хлопчина, який допомагав у барі в «Троянді та короні». На мотузку він ніс трьох чи чотирьох гарних окунів.

— Добрий улов, — сказав я. — Це на вечерю?

— Не мені, сер, — усміхнувся він, — та певен, у готелі їм будуть раді.

— Ви зараз подаєте окуня із сидром? — запитав я.

— Ні, — відповів він, — це риба для джентльмена із кабінету. Вчора він замовив лосося прямо з річки.

Джентльмен із кабінету. Я дістав із кишені трохи срібних монет.

— Гаразд, — сказав я, — сподіваюся, він добре тобі платить. Ось, на тобі на удачу. Хто цей гість?

Його обличчя скривилося ще в одну посмішку.

— Я не знаю його імені, сер, — відказав він, — та кажуть, він італієць. Із далеких країв.

І він побіг причалом, а риба гойдалася на мотузку в нього на плечі. Я мигцем глянув на свій годинник. Було вже за третю. Джентльмен із далеких країв обідатиме о п’ятій, без сумніву. Я прогулявся містом і спустився вузьким коридором до сараю, де Емброуз тримав вітрила та обладнання для свого човна. Поруч було нашвидкуруч прив’язане маленьке плоскодонне судно. Я відштовхнув його ногою та заліз усередину, потім вивів суденце в гавань та зупинився на невеликій відстані від причалу.

Кілька човнів рухалися від великих суден, що стояли на якорі в каналі, до міста й назад. Мене не помічали або ж не надавали значення, сприймаючи за рибалку. Я скинув грузило у воду, склав весла та спостерігав за входом до «Троянди та корони». Вхід до бару був на боковій вулиці. Ним він не скористається. Якщо він і увійде, то тільки парадними дверима. Минула година. Годинник на церкві пробив четверту. Я все ще чекав. О чверть на п’яту я помітив, як дружина власника готелю вийшла із дверей кабінету та роззирнулася навколо, ніби шукаючи когось. Її гість спізнювався на вечерю. Рибу вже приготували. Я почув, як вона щось викрикнула хлопчині, який стояв біля човнів, прив’язаних до причалу, та не розчув, що саме. Він щось вигукнув у відповідь і, повернувшись, показав на гавань. Вона кивнула головою і повернулася до готелю. За десять хвилин до п’ятої я помітив човен, що наближався до причалу. Веслував міцний чолов’яга, човен був нещодавно полакований і схожий на ті, що винаймають іноземці, котрі бажають поплавати й помилуватися гаванню.

Чоловік у крисатому капелюсі сидів на кормі. Вони підпливли до причалу. Чоловік зійшов та дав човняру грошей після короткої суперечки, після чого рушив у бік готелю. Зупинившись на мить перед тим, як увійти до «Троянди та корони», він зняв капелюх та озирнувся навколо, ніби оцінюючи все, що бачить. У цьому я був певен. Я був так близько, що міг би жбурнути в нього печивом. Потім він зайшов усередину. Це був Рейнальді.

Я дістав грузило та поплив назад до сараю, прив’язав човен, пройшовся містом і став підійматися вузькою стежиною до скель. Шість кілометрів додому я подолав хвилин за сорок. Рейчел чекала на мене в бібліотеці. Обід відклали, позаяк я не з’явився. Вона підійшла до мене, стривожена.

— Нарешті ви повернулися, — сказала вона, — я дуже хвилювалася. Де ж ви були?

— Плавав у гавані, — відповів я їй. — Чудова погода для прогулянок. Куди більш гожа для води, аніж для «Троянди та корони».

В її очах промайнув переляк, цього мені й не вистачало для остаточної певності.

— Гаразд, я знаю вашу таємницю, — продовжив я. — Можете нічого не вигадувати.