Розділ «19»

— Ну, почнімо з того, що це майно ніколи не було б моїм, — сказав я, — якби мій кузен Емброуз Ешлі встиг поставити підпис на цьому заповіті.

— У будь-якому разі, — сказав він, — я сумніваюся, що хтось чинив так раніше. Принаймні не на моїй пам’яті і не на моєму досвіді. Я так розумію, до останнього про це ніхто не має знати.

— Узагалі ні слова. Це таємниця.

— Дуже добре, містере Ешлі. І дякую, що довірилися мені. Я до ваших послуг у будь-який момент, можете навідуватися, коли забажаєте і в будь-якій справі.

Він провів мене до виходу, пообіцявши, що надішле документ тридцять першого березня.

Я повертався додому з легким серцем, розмірковуючи над тим, чи не вхопить мого хрещеного батька серцевий напад, коли він дізнається новини. Мені було байдуже. Я не бажав йому зла і вже майже спекався його опіки, та все-таки досконало скерував його ж методи на нього самого. Щодо Рейчел, тепер їй не обов’язково їхати до Лондона й покидати своє майно. Її доводи з попередньої ночі тепер не мали ніякого сенсу. Якщо вона заперечуватиме, щоб я жив у будинку — чудово, я переїду до сторожки і щодня навідуватимуся до неї по розпорядження. Стоятиму разом із Веллінґтоном, Темліном і рештою й чекатиму її наказів із капелюхом у руці. Якби я був малим хлоп’ям, то почав би стрибати від радості, настільки я був щасливий. Та я лише пустив Циганку чвалом і ледь не звалився з сідла, коли ми опинилися по той бік насипу. Березневі вітри геть позбавили мене здорового глузду — я гучно заспівав би, та як би не старався, не міг обрати якусь одну мелодію. Живі огорожі буяли зеленню, верби пускали бруньки, а під ногами стелилася медова маса квітучого золотого дроку. Цей день був ніби створений для дурощів та розваг.

Повернувшись по обіді, під’їхавши доріжкою до будинку, я побачив біля дверей поштову карету. Це здалося мені дивним, адже якщо комусь хотілося зустрітися з Рейчел, люди приїжджали власним екіпажем. Колеса та й уся карета були геть запилені, ніби від далекої поїздки, і, безсумнівно, ні самої карети, ні кучера я раніше не бачив. Я розвернувся і об’їхав будинок до стаєнь, та хлоп’я, яке прийшло взяти Циганку, знало про новоприбулих не більше за мене, а Веллінґтона десь не було.

Вестибюль виявився порожнім, та коли я повільно підійшов до вітальні, то почув голоси з-за зачинених дверей. Я вирішив не підійматися головними сходами, а скористатися сходами прислуги в задній частині будинку. Та щойно я повернувся, як двері вітальні відчинились і Рейчел, сміючись через плече, вийшла у вестибюль. Вона була такою щасливою, радісною і сяяла так, як завжди, коли була в доброму гуморі.

— Філіпе, ви вдома, — сказала вона. — Проходьте до вітальні — до мене прибув гість, від якого вам не втекти. Він приїхав здалеку, щоб зустрітися з нами обома.

Усміхаючись, вона взяла мене за руку і повела проти моєї волі до кімнати. Там сидів чоловік, який із моєю появою встав із крісла і підійшов, простягнувши руку для привітання.

— Ви на мене не чекали, — сказав він, — і я перепрошую. Та я також не був готовий до зустрічі, коли побачив вас уперше.

Це був Рейнальді.