Розділ «19»

— Звідки ви знаєте про такий заповіт? Я ніколи про нього не розповідала, — сказала вона.

Брехня була б цілком виправданою, і я дав її Рейчел.

— Я завжди знав, що він має існувати, — відповів я, — та, певно, не підписаний або ж недійсний із юридичної точки зору. Насмілюся навіть припустити, що він десь тут, серед ваших речей.

Я стріляв навмання, та це виправдало себе. Вона раптом інстинктивно поглянула в бік маленького бюро, біля стіни, а потім знову на мене.

— Що ви хочете, щоб я сказала? — спитала вона.

— Я лише хочу, щоб ви підтвердили існування іншого заповіту, — відповів я.

Вона завагалася, а потім знизала плечима.

— Що ж, гаразд, він існує, — сказала вона, — але нічого не вартий. Цей заповіт ніколи не буде підписаний.

— Я можу на нього поглянути? — запитав я.

— Із якою метою, Філіпе?

— Із власною. Сподіваюся, ви мені довіряєте.

Рейчел якийсь час дивилася на мене. Вона була спантеличена і, гадаю, дуже стривожена. Вона підвелася зі свого крісла і підійшла до бюро, а потім, вагаючись, повернулась і поглянула на мене.

— Звідки це раптом така розмова? — спитала вона. — Хіба ми не можемо лишити минуле в спокої? Того вечора в бібліотеці ви обіцяли, що ми так і зробимо.

— А ви обіцяли, що залишитеся, — відповів я їй.

Вибір був за нею — показувати заповіт чи ні. Мені згадався вибір, який я зробив по обіді біля гранітної плити. На щастя чи на лихо, я вирішив прочитати листа. Тепер вирішувати мала вона. Рейчел підійшла до бюро і, взявши маленького ключа, відімкнула шухляду. Дістала аркуш паперу й передала мені.

— Можете прочитати, якщо хочете, — сказала вона.

Я підніс аркуш до свічки. Написано було почерком Емброуза, чітко та рівно, натиск сильніший, ніж у листі, який я читав по обіді. Датою стояв листопад минулого року, коли вони з Рейчел були одружені вже сім місяців. Текст починався із заголовка «Остання воля та заповіт Ембоуза Ешлі». Далі все було написано, як він і казав. Майно мало належати Рейчел пожиттєво, а після її смерті переходило до старшого з дітей, які могли в них народитися, а при відсутності дітей — мені, за умови, що за її життя майном керуватиму я.

— Можна я зроблю копію? — запитав я в неї.

— Робіть, що забажаєте, — сказала Рейчел. Вона стояла бліда та байдужа, ніби їй узагалі не було до цього діла. — Із цим покінчено, Філіпе, більше нема про що говорити.

— Я візьму його на хвилинку і зроблю собі копію, — сказав я і, сівши за бюро, взяв перо, папір і почав писати, а вона лежала в своєму кріслі, підперши щоку рукою.