Розділ «19»

— Отже, він так і не підписав заповіт лише через прикру помилку? — спитав я в неї.

— Називайте це помилкою чи як вам завгодно, — відповіла вона, — це вже неважливо. Але згодом його ставлення до мене змінилося і він сам змінився. Почалися ті головні болі, від яких він ледь не сліпнув. Кілька разів він майже божеволів від них. Я переймалася, чи є в цьому моя провина, і дуже боялася.

— І у вас не було друзів?

— Тільки Рейнальді. Та він ніколи не знав того, про що я вам щойно розповіла.

Я згадав те незворушне суворе обличчя, ті вузенькі проникливі оченята — важко було винуватити Емброуза в тому, що з такою недовірою ставився до Рейнальді. Та все ж як міг він, її чоловік, бути таким невпевненим? Без сумніву, чоловік має відчувати, кохають його чи ні. Хоч, мабуть, часом це й важко сказати.

— А коли Емброуз захворів, — запитав я, — ви більше не запрошували Рейнальді?

— Не наважувалася, — сказала вона, — ви ніколи не зрозумієте, яким став Емброуз, і я не маю наміру вам розповідати. Прошу, Філіпе, більше мене не запитуйте.

— Емброуз вас підозрював — у чому?

— У всьому. У невірності, та й навіть у гірших речах.

— Що ж може бути гірше за невірність?

Раптом вона відштовхнула мене, скочила з крісла, підійшла до дверей та відчинила їх.

— Нічого, — сказала вона, — нічого на світі. А тепер ідіть і лишіть мене на самоті.

Я повільно підвівся і став поруч із нею, в проході.

— Вибачте, — сказав я, — не хотів вас розгнівати.

— Я не гніваюся, — відказала вона.

— Більше ніколи, — сказав я, — не питатиму вас про таке. Це було востаннє. Даю вам своє чесне слово.

— Дякую, — сказала вона.

Її обличчя було напружене та бліде, а голос — холодний.

— У мене була на це своя причина, — сказав я. — Ви дізнаєтесь її за три тижні.

— Я не питаю у вас про причину, Філіпе, — сказала вона, — все, про що я прошу — йдіть.