Розділ «17»

Я встав і підійшов до дверей вітальні. Навіть місіс Пескоу, яка зазвичай не реагує на пропозицію їхати додому, помітила з моєї поведінки, що її вечір на сьогодні завершився.

— Ходімо, дівчата, — сказала вона, — ви, певно, всі вже втомилися, та й на нас завтра чекає багато справ. На Різдво сім’ї пастора нема коли відпочивати, містере Ешлі.

Я провів сімейство Пескоу до дверей. На щастя, моє припущення виявилося слушним. Карети дійсно вже подали. Пескоу взяли з собою священика. Він зігнувся, мов маленька пташка, поміж двома дорослими птахами, доньками. Щойно вони від’їхали, їм на зміну подали карету Кендалів. Я повернувся до вітальні і виявив, що в ній нікого не лишилося, окрім мого хрещеного батька.

— Де всі? — запитав я.

— Луїза з місіс Ешлі пішли нагору, — сказав він. — Вони спустяться за мить. Я радий, що маю можливість переговорити з тобою, Філіпе.

Я підійшов до каміна та став, тримаючи руки за спиною.

— Так у чому річ? — спитав я.

Якусь мить він мовчав. Щось дуже його турбувало.

— До поїздки в Ексетер я не зміг із тобою поспілкуватися, — сказав він, — інакше я сказав би про це раніше. Річ у тому, Філіпе, що зі мною зв’язалися з банку, і новина, чесно кажучи, дуже мене непокоїть.

«Намисто, звісно ж», — подумалося мені. Що ж, це моя власна справа.

— Від містера Коуча, я гадаю? — запитав я в нього.

— Так, — відповів він. — Він повідомив мене — це звісно, дуже правильно й доречно з його боку — про те, що місіс Ешлі вже зняла з рахунку на кілька сотень фунтів більше.

Я похолов і втупився в нього поглядом. Потім напруга дещо спала, і до мого обличчя знову прилинула кров.

— Ох, — сказав я.

— Я не розумію, — продовжив він, повільно крокуючи кімнатою. — Вона може витрачати тут набагато менше. Вона твоя гостя і потреби в неї мають бути мінімальні. Єдине, що я можу припустити, так це що вона надсилає гроші додому.

Я й далі стояв біля каміна, серце моє колотилося об ребра.

— Вона дуже щедра, — сказав я, — ви, певно, встигли це помітити сьогодні. Подарунок кожному з нас. На це не вистачило б кількох шилінгів.

— За кількасот фунтів можна було б заплатити за ці подарунки з десяток разів, — відповів він. — Я не сумніваюся в її щедрості, та самими подарунками не можна перевищити кредит.

— Вона взяла на себе витрати на будинок, — сказав я. — Вона купила прикраси для синьої кімнати. Можете все це додавати до загальної суми.

— Можливо, — сказав мій хрещений батько. — У будь-якому разі факт лишається фактом — сума, яку ми вирішили давати їй щоквартально, вже подвоїлася, майже потроїлася, враховуючи те, що вона зняла з рахунку. Що ми вирішуємо на майбутнє?