Розділ «17»

— Доброго вам вечора, сер, і щасливого Різдва, — сказав я. — Як вам Ексетер?

— Холодний, — відповів він коротко, — холодний та одноманітний.

У його манерах з’явилася різкість. Він стояв, тримаючи одну руку за спиною, а іншою смикав свої сиві вуса. Я гадав, чи раптом не засмутило його щось за обідом. Може, сидр наливали надто часто, як на нього? Потім я помітив, як він дивиться на Рейчел. Його очі втупились у перлове намисто на її шиї. Він зауважив, як я на нього витріщаюся, і відвернувся. На мить я знову відчув себе учнем четвертого класу в Гарроу, в якого вчитель знайшов шпаргалку під книгою з латини. Я стенув плечима. Я був Філіпом Ешлі, двадцятичотирирічним. І ніхто в світі, тим більше мій хрещений батько, не міг указувати, кому дарувати, а кому не дарувати різдвяні подарунки. Мені було цікаво, чи встигла вже місіс Пескоу вставити нещадний коментар. Можливо, гарні манери стримали її. Тим більше, може, вона й не знала про намисто. Моя мати померла ще до того, як містер Пескоу отримав у нас парафію. Луїза точно помітила. Я бачив, як її сині очі зиркають на Рейчел і знову опускаються донизу.

Важко ступаючи, люди почали повертатися до кімнати. Сміючись, перемовляючись, весело штовхаючись у тисняві, вони підійшли ближче до ялинки, а ми з Рейчел стали під самим деревом. Я нахилився над подарунками й, читаючи імена, передавав пакунки Рейчел, а люди один по одному підходили й отримували їх. Вона стояла там, біля ялинки, зашаріла, щаслива, усміхнена. Дуже важко було читати імена й намагатися не дивитися на неї.

— Дякую, благослови вас Боже, сер, — казали вони мені, а потім зверталися до неї: — Дякую, мем, благослови Боже і вас.

На те, щоб роздати подарунки й привітати кожного гостя, в нас пішло не менш ніж півгодини. Коли ж ми закінчили, коли з реверансом було прийнято останній подарунок, запала раптова тиша. Люди, стоячи великою групою всі разом біля стіни, чекали на мене.

— Щасливого Різдва вам, усім та кожному, — сказав я.

У відповідь почулося гучне спільне: «Щасливого Різдва вам, сер, та місіс Ешлі!»

Потім Біллі Роу, який приліпив на чоло свій єдиний локон із такої нагоди, заспівав високим тонким голосом:

Гарній парі не забудьмо

Тричі вигукнути «будьмо»!

І гучне «будьмо» луною прокотилося довгою кімнатою, аж підлога затряслася, і ми всі ледь не попадали на карети внизу. Я поглянув на Рейчел. Тепер на її очах з’явилися сльози. Я похитав головою. Вона всміхнулася, витерла очі й подала мені руку. Я бачив, як мій хрещений батько дивиться на нас холодним уїдливим поглядом.

Я зовсім безпардонно подумав про той дотеп, який передається від школяра до школяра у відповідь на мовчазний докір: «Як вам щось не подобається, можете піти…». Можливо, краще було б вибухнути, натомість я всміхнувся, взяв Рейчел під руку і повів довгою кімнатою назад, до будинку.

Хтось — гадаю, юний Джон, позаяк Сікомб рухався так, ніби танцює під звуки далеких барабанів, — збігав до вітальні і лишив там пиріг та вино. Та ми й так наїлися. Тож нічого не торкнулися, хоч я й бачив, як священик відломив собі шматочок цукрової булочки. Певно, він їсть за трьох. Потім місіс Пескоу, яка точно народилася на цьому світі, благослови її Господи, з метою руйнувати своїм довгим язиком будь-яку гармонію, звернулася до кузини Рейчел:

— Місіс Ешлі, пробачте, та я так хочу сказати, не в силі втриматися. На вас таке дивовижне перлове намисто. Я весь вечір очей від нього відвести не могла.

Рейчел усміхнулася до неї і торкнулася намиста пальцями.

— Так, — сказала вона, — воно чудове.

— Безумовно, чудове, — промовив холодно мій хрещений батько. — Коштує цілий статок.

Гадаю, тільки я та кузина Рейчел відчули цю нотку в його голосі. Вона поглянула на мого хрещеного спантеличено, а потім перевела погляд на мене і готова була заговорити, та я її випередив.

— Здається, карети подали, — сказав я.