Розділ «14»

Я й далі ворушив устами, не відриваючись від її волосся. Дивне було відчуття. Вона була така крихітна, стоячи тут, обіч мене.

— Мені все одно, — сказав я, — чоловік може впоратися з такими речами. А от жінці важче. Дозвольте мені, Рейчел, спускайтеся донизу.

Вона трохи відійшла і витерла очі носовичком.

— Ні, — промовила, — мені вже краще. Це більше не повториться. Я розпакувала одяг, а ви віддайте його людям із маєтку, буду дуже вам за це вдячна. А все, що хочете, лишіть собі, носіть. Не бійтесь. Я не зважатиму, я буду тільки рада.

Ящики з книжками стояли ближче до каміна. Я приніс стілець і поставив біля неї, ближче до тепла, потім став на коліно біля інших скринь і відчинив їх по черзі.

Я сподівався, що вона не помітила — адже я сам ледь помітив — як я вперше назвав її не «кузина Рейчел», а «Рейчел». Не знаю, як це сталося. Мабуть, тому що я стояв, обійнявши її, і вона була настільки менша за мене.

Книжки не здавалися такими особистими, як одяг. Там було кілька старих і улюблених томиків, які я знав і які він завжди брав із собою в дорогу. Вона віддала мені їх, щоб я міг поставити біля ліжка. Були тут також і його запонки, його годинник, його перо — все це вона віддала мені, і я був дуже радий. Деякі книжки я бачив уперше. Вона пояснювала мені історію кожної, брала одну, потім ще одну, і тепер це завдання вже не здавалося таким сумним. «Цю книгу, — казала вона, — він привіз із Рима, придбав дуже дешево, і дуже цьому радів, а ось ця, в старій палітурці, і ще одна біля неї, ці з Флоренції». Вона описувала місце, де він купував книги, і старого діда, який їх йому продавав, і здавалося, доки вона зі мною бесідувала, вся напруга минула, зникла разом зі слізьми, які вона витерла. Ми поклали книжки, одну біля одної, на підлогу, я приніс ганчірку і вона протерла їх. Іноді вона зачитувала мені речення-два і розповідала, як цей момент особливо радував Емброуза; або ж показувала мені малюнок, гравюру, і я помічав, як вона з усмішкою пригадує ті чи інші сторінки.

Черга дійшла до книги з малюнками планів садів.

— Ця книга нам дуже згодиться, — сказала вона і підвелася зі свого крісла, щоб піднести книгу до вікна і краще роздивитися.

Я навмання відкрив один з томів. Із-поміж сторінок випав папірець. На ньому був почерк Емброуза. Здавалося, це частина листа, вирвана з контексту й забута.

«Звісно ж, це хвороба, я дуже часто чув про неї, щось на зразок клептоманії чи іншого розладу, і вона, без сумніву, отримала її у спадок від свого марнотратного батька, Александера Коріна. Скільки вона на неї страждає, мені важко сказати, може, від народження; це, безумовно, багато в чому пояснює те, що так мене турбувало в усій цій справі. Та я точно знаю, любий мій хлопчику, що більше не можу і не збираюся дозволяти їй контролювати мій гаманець, інакше мені кінець і наш маєток постраждає. Ти обов’язково маєш передати це попередження Кендалу, якщо випадково…»

На цьому речення обривалося. Закінчення не було. На папірці не було дати. Почерк був нормальний. І тільки-но вона повернулася від вікна, я затиснув папірець у руці.

— Що у вас там? — запитала вона.

— Нічого, — відповів я.

Я викинув папірець у багаття. Вона бачила, як він горить. І бачила почерк, бачила, як папірець скрутило вогнем і він щез у полум’ї.

— Це був почерк Емброуза, — сказала вона. — Що там? Лист?

— Просто нотатка, — сказав я, — яку він надряпав на папірці.

Я відчував, як палає моє обличчя у світлі каміна.

Потім я потягнувся за ще одним томиком зі скрині. Вона зробила те саме. Ми продовжили сортувати книжки, класти одну біля одної, та між нами стояла тиша.