Розділ «14»

— Як забажаєте, — сказав я.

Вона вставила ключ у замок і повернула, відкривши кришку. Нагорі лежав Емброузів старий халат. Я добре його пам’ятав. Із важкого темно-червоного шовку. Кімнатні туфлі також були там, довгі та пласкі. Я стояв і не зводив із них очей, ніби це повертало мене в минуле. Я згадав, як він заходив до моєї кімнати, коли голився вранці, з піною на обличчі.

— Слухай, хлопче, я тут думав…

У тій самій кімнаті, в якій стояли ми. В цьому ж халаті, в цих самих туфлях. Кузина Рейчел дістала їх зі скрині.

— Що робитимемо з ними? — спитала вона, і голос її звучав тепер дуже тихо, приглушено.

— Не знаю, — сказав я. — Вирішуйте самі.

— Носитимете, якщо я віддам їх вам? — запитала вона.

Це було дивно. Я взяв його капелюх. Я взяв його ціпок. Його стару мисливську куртку зі шкіряними накладками на ліктях, яку він лишив, поїхавши у свою останню подорож, і яку я носив постійно. Але це — його халат, його кімнатні туфлі. Здавалося, ніби ми відкрили його труну і дивимося на його мертве тіло.

— Ні, — відповів я, — не думаю.

Вона нічого не відповіла. Поклала їх на ліжко. Потім підійшла до костюмів. Легкий костюм він, певно, вдягав у спеку. Я його раніше не бачив, та вона точно добре пам’ятала. Костюм зім’явся, пролежавши в скрині так довго. Вона дістала його і поклала на ліжко, поруч із халатом.

— Його слід попрасувати, — сказала вона. І раптом почала поспіхом діставати зі скрині речі і класти на купу, ледь помічаючи, що саме дістає.

— Гадаю, якщо це не треба вам, Філіпе, то, можливо, люди з маєтку, які його любили, приймуть ці речі. Ви самі краще знаєте, кому і що віддати.

Не думаю, що вона помічала, що робить. Діставала все зі скрині з незрозумілим шалом, а я стояв поруч і дивився на неї.

— Скриня? — спитала вона. — Скриня завжди знадобиться. Візьмете скриню?

Вона поглянула на мене, і її голос здригнувся.

Раптом вона опинилася в моїх обіймах, притискаючись головою мені до грудей.

— Ох, Філіпе, — сказала вона, — пробачте мені. Треба було дати вам із Сікомбом самим із цим впоратись. Як безрозсудно було підійматися нагору.

Це було дивно. Як тримати дитину. Як тримати поранену тварину. Я торкнувся її волосся і поклав щоку їй на голову.

— Усе гаразд, — сказав я, — не плачте. Повертайтеся до бібліотеки. Я закінчу тут сам.

— Ні, — відповіла вона, — така слабкість із мого боку, така нерозсудливість. Для вас це так само важко, як і для мене. Ви так його любили…