Розділ «14»

— Святі небеса! — вигукнув я. — Белінда Пескоу? Я радше одружуся з Кейті Серл, яка служить у нас прачкою. Серйозно, кузино Рейчел, могли б і заступитися за мене. Можете пустити плітки, ніби я затворник і проводжу весь вільний час, видряпуючи на папері вірші латиною. Це допомогло б їх позбутися.

— Ви ніяк їх не позбудетеся, — відповіла вона. — Думка про симпатичного молодого холостяка, який любить самотність та вірші, робить вас ще більш романтичним. Це тільки розпалить їхній апетит.

— У такому разі нехай годуються деінде, — відповів я. — Мене дивує, наскільки думки жінок у цій частині світу — а може, й усюди взагалі — постійно линуть до шлюбу.

— Їм особливо нема про що говорити, — сказала вона, — вибір надто малий. Чесно кажучи, я й сама не уникаю таких розмов. Мені надали повний список найкращих удівців. Кажуть, один лорд із західного Корнуолу — те, що треба. П’ятдесят, має чималий спадок і вже видав заміж обох доньок.

— Часом не старий Сент-Айвз? — запитав я з ноткою обурення.

— Чому ж, він. Здається, так його звуть. Кажуть, він дуже милий.

— Милий, значить? — сказав я їй. — Він завжди напивається ще до обіду, а потім повзає коридорами за служницями. У Біллі Роу з Бартона там працювала небога. Їй довелося повернутися додому, так вона налякалася.

— І хто тепер пліткує? — спитала кузина Рейчел. — Бідний лорд Сент-Айвз, може, якби у нього була дружина, він би й не повзав коридорами. Хоча, звісно ж, це залежало б від дружини.

— Ну ви ж не збираєтеся за нього виходити? — сказав я рішуче.

— Може, хоча б запросимо його на обід? — запитала вона — очі геть серйозні, та я вже знав, що тут слід чекати каверзи. — Можемо влаштувати званий вечір, Філіпе. Вам — наймиліші молоді панянки, мені ж — привілейовані вдівці. Хоча, гадаю, я зробила свій вибір. Думаю, якщо й доведеться обирати, то я зупинюся на вашому хрещеному батькові, містерові Кендалу. Він уміє говорити прямо, що я дуже ціную.

Може, вона й зробила це навмисно, та я все одно потрапив на гачок і вибухнув.

— Ви ж несерйозно? — вигукнув я. — Вийти за мого хрещеного батька? Навіщо, чорт забирай, кузино Рейчел? Йому ж майже шістдесят, і він завше то застудиться, то ще щось.

— Значить, йому не вистачає тепла та комфорту у власному будинку, на відміну від вас, — відповіла вона мені.

Тоді я зрозумів, що вона жартує, і засміявся разом із нею; та опісля почав сумніватися. Мій хрещений батько був дуже чемний, коли приїжджав до нас по неділях, і вони надзвичайно жваво бесідували. Кілька разів ми обідали в нього, і він тримався настільки бадьоро, що я просто дивом дивувався. Але ж він удівець уже десять років.

Звісно, він не може думати про таку неймовірну річ — одружитися з кузиною Рейчел. Та й вона б точно не погодилася! Від самої думки мене кинуло в жар. Моя кузина Рейчел в Пеліні. Моя кузина Рейчел, місіс Ешлі, стає місіс Кендал. Який жах! Якщо настільки нахабна думка посяде старого, хай я лусну, коли ще раз запрошу його в неділю на обід. Але не запросивши його, я порушу традицію стількох років. Це неможливо. Тож мені доведеться поводитись, як завжди. Та наступної ж неділі, коли мій хрещений батько, сидячи праворуч від кузини Рейчел, нахилив до неї своє глухувате вухо, а потім раптово відкинувся, зареготав і сказав: «О, чудово, чудово», я похмуро замислився, що б це мало означати і чому вони так сміються разом. Це, подумалося мені, ще одна жіноча хитрість — кинути на вітер жарт, за яким ховається жало.

Вона сиділа там, за обіднім столом, надзвичайно вродлива, у доброму гуморі, праворуч від неї — мій хрещений батько, ліворуч — вікарій, і всі без упину розмовляли. А я, без будь-якої на те причини, сидів похмурий та мовчазний, як Луїза тієї першої неділі, і наш кінець столу більше скидався на зібрання квакерів. Луїза сиділа, втупившись у свою тарілку, я — у свою, і раптом я підвів погляд і побачив, що Белінда Пескоу не зводить із мене очей; мені пригадалися чутки нашої округи, від чого я взагалі онімів.

Наше мовчання ще більше підбурювало потуги кузини Рейчел, яка, я так розумію, намагалася його згладити. Вона, мій хрещений батько та вікарій змагались у читанні віршів, а я дедалі більше похмурнів і дякував Богові за відсутність місіс Пескоу через нездужання. Луїза не мала значення. Я не мусив із нею розмовляти.

Та коли всі пішли, кузина Рейчел виказала мені за мою поведінку.

— Коли, — сказала вона, — я розважаю ваших друзів, я сподіваюся на підтримку з вашого боку. Що сталося, Філіпе? Ви сиділи, кидали сердиті погляди, були впертим як віслюк, і слова не промовили до когось зі своїх сусідок. Бідні дівчата…

І вона невдоволено похитала головою.