Розділ «14»

— Це чаклунство, — сказав я. — Їм це здасться неправильним.

— Яка нісенітниця! Чому жінка має страждати? — вигукнула моя кузина Рейчел.

Іноді по обіді до неї приїздили з візитами, як я й попереджав. У джентрі[7], як називав їх Сікомб, вона мала такий самий успіх, як і у простого люду. Сікомб, як я незабаром помітив, тепер немов літав на сьомому небі. Коли у вівторок чи четвер о третій годині дня до дверей під’їжджали карети, він чекав у вестибюлі. Він усе ще носив жалобу та одягав новий сюртук, який тримав для особливих подій. Нещасний Джон мав відчиняти парадні двері гостям, потім проводити їх до свого начальника, який повільним поважним кроком (що його згодом перейняв і сам Джон) ішов попереду гостей коридором до вітальні. Ефектно відчиняючи двері (в стилі кузини Рейчел), він оголошував імена, немов розпорядник на бенкеті. Вона розповідала мені, що він заздалегідь обговорював із нею вірогідність появи того чи іншого гостя і давав їй коротку довідку з історії кожного роду аж до наших днів. Зазвичай він мав рацію стосовно того, хто приїде, а ми гадали, чи існує якийсь метод передачі повідомлень із дому в дім через мережу слуг, які попереджували одне одного, немов дикуни в джунглях своїми тамтамами. Наприклад, Сікомб міг сказати кузині Рейчел, що місіс Тримейн наказала подати карету в четвер по обіді, і що з собою вона візьме одружену доньку місіс Ґау, а також неодружену — міс Ізабель, і що моя кузина Рейчел має бути вкрай уважною під час розмови з міс Ізабель, оскільки юна леді страждає на дефект мовлення. Або ж, знову-таки, що у вівторок, найімовірніше, з’явиться стара леді Пенрін, позаяк цього дня завжди відвідує свою онуку, яка живе за п’ятнадцять кілометрів від нас. І моя кузина Рейчел має пам’ятати, що в жодному разі не можна навіть згадувати про лисиць, оскільки леді Пенрін страшенно злякалася лисиці перед тим, як народився її старший син, і він досі носить на лівому плечі родиму пляму.

— І, Філіпе, — розповідала кузина Рейчел після цього, — весь час, доки вона сиділа зі мною, я мусила вести розмову подалі від полювань. Та марно, до цієї теми вона поверталася, немов миша, що зачула сир. І зрештою, щоб її втихомирити, мені довелося вигадати казку про полювання на диких кішок в Альпах, що саме по собі неможливо і чого ніхто ніколи не робив.

Вона завжди зустрічала мене з новою історією про гостей, коли я повертався додому, прослизаючи крізь задні двері, вийшовши з лісу, щойно остання карета котилася доріжкою геть; і ми сміялися разом, вона підправляла волосся перед дзеркалом, наводила лад у подушках, доки я розправлявся з останніми солодкими кексами, які подавали гостям. Усе це здавалося грою, таємною змовою; та все ж, я думаю, вона була щаслива, сидячи у вітальні, бесідуючи. Її цікавили люди і їхнє життя, те, як вони міркують і що вони думають; вона часто повторювала мені: «Філіпе, ви не розумієте, це все для мене таке нове, після геть інакшого життя у Флоренції. Мене завжди цікавило життя в Англії, в сільській місцевості. Тепер я починаю розуміти. І мені подобається кожна проведена тут хвилина».

Я дістав із цукорниці шматочок, роздавив його і відрізав собі кексу з кмином.

— Важко уявити щось нудніше, — сказав я їй, — аніж розмови на загальні теми з ким-небудь, у Флоренції чи в Корнуолі.

— О, ви просто безнадійний, — сказала вона, — і закінчите вузьколобим дідом, який переймається лише турнепсами та капустою.

Я стрибав у крісло і навмисно, очікуючи на її реакцію, клав брудні чоботи на стілець, нишком спостерігаючи за нею. Вона ніколи мене за це не сварила, і навіть якщо й помічала, то не подавала виду.

— Продовжуйте, — казав я, — повідайте мені останні скандали нашої округи.

— Але якщо вам нецікаво, — відповідала вона, — нащо мені це робити?

— Бо мені подобається вас слухати.

І перш ніж піднятися нагору, щоб перевдягнутися перед обідом, вона частувала мене місцевими плітками на будь-який смак: хто заручився, хто одружився, хто помер, у кого має народитися дитина; здавалося, вона здатна дізнатися за двадцять хвилин розмови з незнайомцем більше, ніж я від знайомої людини за все життя.

— Як я й підозрювала, — сказала вона мені, — через вас кожна мати в районі вісімдесяти кілометрів у розпачі.

— Чому це?

— Тому що ви не дивитеся на жодну з їхніх дочок. Такий високий, такий ставний, такий підхожий наречений, як не глянь. «Благаю, місіс Ешлі, змусьте свого кузена частіше виходити в люди».

— І що ви відповідаєте?

— Що ви знаходите необхідний затишок та розваги в цих чотирьох стінах. З іншого боку, — додала вона, — такі слова можуть неправильно витлумачити. Мені варто слідкувати за своїм язиком.

— Мені байдуже, що ви їм говорите, — сказав я, — аби не довелось отримувати запрошення. Не маю жодного бажання дивитися на чиїхось там доньок.

— Більшість ставлять на Луїзу, — сказала вона, — багато хто вважає, що зрештою ви таки дістанетесь їй. Шанс є також у третьої міс Пескоу.