Розділ «13»

Вона перейшла від будуару до іншої спальні, навпроти, лишивши двері відчиненими.

— Можете посидіти тут і покричати до мене, доки я одягатимуся, — озвалася вона.

Я крадькома поглянув у маленьке бюро, в пошуках будь-яких знаків листа від мого хрещеного батька, та нічого не знайшов. Мені було цікаво, в чому річ. Може, вона взяла його з собою до спальні. Може, вона нічого мені не сказала, бо вважала це особистою темою, яку слід обговорювати лише з моїм хрещеним батьком. Я на це сподівався.

— Де ви були весь день? — гукнула вона до мене.

— У місті, — відповів я, — мав з деким зустрітися.

Про банк я вирішив не говорити взагалі.

— Темлін із садівниками виявилися справжніми молодцями, — вигукнула вона. — Довелося викинути лише кілька рослин. Ви знаєте, Філіпе, там стільки всього ще треба зробити — на межі лугу слід вирубати мілколісся, прокласти доріжку і цілу ділянку відвести під камелії, щоб менш ніж за двадцять років у вас був весняний сад, подивитися на який приїздитиме весь Корнуол.

— Я знаю, — сказав я, — це планував зробити й Емброуз.

— Така справа вимагає дбайливого планування, — сказала вона, — не можна просто покладатися на випадок чи на Темліна. Він милий, та його знання обмежені. Чому ви самі за це не візьметеся?

— Я надто мало знаю, — сказав я, — та й, у будь-якому разі, це ніколи не належало до кола моїх зацікавлень. У нас на цьому знався Емброуз.

— Має ж бути хтось, хто зможе вам допомогти, — сказала вона. — Можна найняти проектувальника з Лондона, який намалює план.

Я не відповів. Я не хотів проектувальника з Лондона. Я був упевнений, що вона знає набагато більше за якогось там проектувальника.

Тієї миті з’явився Сікомб і зупинився в проході, чекаючи.

— У чому річ, Сікомбе, обід уже готовий? — спитав я.

— Ні, сер, — відповів він. — Посильний містера Кендала, Добсон, прибув із листом для мадам.

Моє серце обірвалося. Клятий чолов’яг, певно, заїхав випити кудись дорогою, тому й спізнився. Тепер доведеться спостерігати, як вона його читатиме. Як же ж, трясця, невчасно. Я чув, як Сікомб постукав у двері й передав їй листа.

— Що ж, гадаю, я краще спущуся донизу і почекаю на вас у бібліотеці, — сказав я.

— Ні, не йдіть, — вигукнула вона, — я вже готова. Можемо йти разом. Ось лист від містера Кендала. Мабуть, він запрошує нас обох до Пеліна.

Сікомб зник далі по коридору. Я стояв і думав, як же хочеться піти слідом за ним. Раптом я відчув тривогу, занервував. Із синьої спальні не було чути ні звуку. Вона, певно, саме читає листа. Здавалося, час завмер. Нарешті вона вийшла і стала в проході, тримаючи в руці відкритого листа. Вона переодяглася до обіду. Мабуть, такою блідою вона здавалася завдяки контрасту шкіри з кольорами жалоби.

— Чим ви займалися? — запитала вона. Голос її звучав інакше. Якось по-дивному натягнуто.