Розділ «13»

— Я також хотів, щоб ви знали, що я не мав бажання ставитися до вас зверхньо. Прошу, повірте.

Голос, що пролунав із-за завіси, був на диво тихим та м’яким.

— Я такого й не думала, — відповіла вона.

Ми якусь мить помовчали, а потім вона сказала:

— Я без проблем давала б уроки італійської. Це не зачепило б моєї гордості, нічого такого. А от що мене зачепило, так це коли ви сказали, що таким чином я кидала б тінь на Емброуза.

— Це правда, — сказав я, — та давайте забудемо. Більше не треба про це думати.

— Це було дуже мило з вашого боку, так на вас схоже, — сказала вона, — поїхати до Пеліна зустрітися з опікуном. Мабуть, я здалася вам такою неввічливою, такою невдячною. Я не можу собі цього пробачити.

Голос, знову близький до сліз, щось зі мною зробив. У горлі та в животі я відчув дивну напруженість.

— Краще б ви мене вдарили, — сказав я їй, — а не заплакали.

Я чув, як вона ворушиться в ліжку, тягнеться за носовичком та сякається. Цей рух і цей звук із темряви за завісами, такі звичайні та прості, ще більше мене спантеличили.

Незабаром вона промовила:

— Я прийму ваше утримання, Філіпе, та я не маю зловживати вашою гостинністю, тож поїду наступного тижня. Можливо, в понеділок, якщо вам буде зручно, я вирушу до Лондона.

Із цими словами я відчув порожнечу.

— До Лондона? — спитав я. — Але чому? Навіщо?

— Я приїхала лише на кілька днів, — відповіла вона. — Я й так гостюю у вас довше, ніж планувала.

— Але ж ви ще не зустрілися з усіма, — сказав я, — і не зробили всього, що планували.

— А це має значення? — запитала вона. — Зрештою, все це здається таким безглуздим.

Це було так несхоже на неї, в голосі бракувало енергії.

— Я гадав, вам подобається подорожувати маєтком, відвідувати орендарів. Щодня ми їздили разом, ви видавалися такою щасливою. І сьогодні, коли саджали ті кущі з Темліном. Це все було грою, ви просто намагалися бути ввічливою?

Якусь мить вона не відповідала, а потім сказала: