Розділ «13»

— Нащо ви в мене таке запитуєте? Ви знаєте, що я хотіла б лишитися.

Святі небеса, звідки ж мені знати? Вона натякала якраз на протилежне.

— Тоді ви залишитеся ненадовго, — сказав я, — щоб зайнятися садом? Ми домовились, і ви від свого слова не відступитеся?

— Я залишуся, — сказала вона, — ненадовго.

Я ледь стримував усмішку. Її погляд був серйозним, і здавалося, якщо я усміхнуся, вона змінить рішення. Всередині ж я тріумфував.

— Що ж, дуже добре, — сказав я, — побажаю вам доброї ночі й піду. Що з листом до мого хрещеного батька? Якщо хочете, я покладу його до поштової сумки.

— Сікомб його вже забрав, — відповіла вона.

— Що ж, тоді спіть і більше не гнівайтеся на мене, гаразд?

— Я не гнівалася, Філіпе.

— А от і гнівалися. На мить мені здалося, що ви мене вдарите.

Вона поглянула на мене.

— Іноді ви буваєте таким нерозумним, що, гадаю, якось я таки зроблю це. Підійдіть сюди.

Я підійшов, моє коліно торкнулося ковдри.

— Нахиліться, — сказала вона.

Вона взяла моє обличчя в долоні й поцілувала.

— А тепер ідіть у ліжко, — сказала вона, — як хороший хлопчик, і добре виспіться.

Вона відштовхнула мене і засунула завісу.

Я вийшов із синьої спальні зі свічкою в руці, бездумний і приголомшений, ніби випив бренді, і мені здавалося, що моя над нею перевага, доки я стояв, а вона лежала на своїх подушках, була тепер повністю втрачена. Останнє слово, як і останній рух, були за нею. Вигляд маленької дівчинки і церковне вбрання хлопчика-півчого ввели мене в оману. Вона весь цей час була жінкою. Та хай там як, а я був щасливий. Непорозумінню край, вона пообіцяла залишитися. Сліз більше не буде.

Замість того щоб одразу піти до ліжка, я знову спустився до бібліотеки написати кілька слів хрещеному батькові і запевнити його, що все пройшло вдало. Йому не треба знати про проблемний вечір, який у нас із нею трапився. Я надряпав листа і відніс до вестибюля, щоб покласти в поштову сумку на ранок.

Сікомб лишив мені сумку, як робив зазвичай, на столі у вестибюлі, і поруч із нею — ключ. Коли я відкрив сумку, мені в руку випало ще два листи, обидва — від моєї кузини Рейчел. Один був адресований моєму хрещеному батьку Нікові Кендалу, як вона мені й сказала. Другий лист адресувався синьйорові Рейнальді, у Флоренцію. Я на якусь мить завмер із цим листом у руці, потім поклав назад до решти. Яка дурість, абсурдна й бездумна; Рейнальді був її товаришем, тож чому їй не написати йому? І доки підіймався сходами до ліжка, я почувався так, ніби й справді отримав від неї прочухана.