Розділ «13»

— Це я, Філіп, — відповів я. — Прийшов сказати, що обід сьогодні подадуть раніше. Я зголоднів, та, певен, і ви теж, ураховуючи історії, які мені розповіли. Чим, на Бога, ви з Темліном займалися, якщо опісля вам довелося прийняти ванну та вимити волосся?

Дзюрчання сміху, таке заразливе, почулося у відповідь.

— Ми порпалися в землі, немов кроти, — вигукнула вона.

— По самі брови в землі?

— Повністю, — відповіла вона. — Я прийняла ванну, і тепер сушу волосся. Я вся в заколках і маю дуже непрезентабельний вигляд, точно наче тітка Фібі. Можете увійти.

Я відчинив двері і зайшов до будуару. Вона сиділа на стільці біля каміна, і на якусь мить я не впізнав її, настільки іншою вона здавалася без жалоби. Кузина закуталась у білий халат, зав’язаний стрічками на шиї та на зап’ястках, а її волосся було високо заколоте, а не розчесане, як звичайно, з пробором посередині.

Я ніколи не бачив людини, менше схожої на тітку Фібі, чи взагалі на будь-яку тітку. Я став у дверях, кліпаючи очима.

— Проходьте, сідайте, не будьте таким переляканим, — сказала вона мені.

Я зачинив за собою двері, пройшов та сів у крісло.

— Пробачте, — сказав я, — річ у тому, що я ніколи не бачив жінки в халаті.

— Це не халат, — відповіла вона, — це те, що я одягаю до сніданку. Емброуз називав це вбранням черниці.

Вона підняла руки й почала заколювати волосся.

— У двадцять чотири роки, — сказала вона, — саме час побачити, як мила простачка, на кшталт вашої тітки Фібі, робить собі зачіску. Ви спантеличені?

Я склав руки на грудях та поклав одну ногу на іншу, і далі не зводив з неї очей.

— Аніскілечки, — відповів я, — скоріше вражений.

Вона розсміялася і тримаючи заколки губами, діставала їх по одній, закручуючи волосся у вузол, який спадав позаду їй на плечі. Їй знадобилося лише кілька секунд, чи так мені здалося.

— Ви щодня так швидко вправляєтеся? — запитав я здивовано.

— Ох, Філіпе, вам ще стільки всього доведеться дізнатися, — сказала вона мені. — Ви ніколи не бачили, як ваша Луїза заколює волосся?

— Ні, й не хотів би, — відповів я поспіхом, згадавши на мить прощальне зауваження Луїзи, коли я був у Пеліні. Кузина Рейчел розсміялася і впустила шпильку мені на коліно.

— Подарунок на пам’ять, — сказала вона. — Покладіть собі під подушку і поспостерігайте за обличчям Сікомба вранці за сніданком.