Розділ «10»

— Змінилася? Як змінилася?

Я відчув якийсь дивний острах у серці, як буває, коли в дитинстві раптово дізнаєшся про смерть, зло чи про жорстокість.

— Пізніше лікарі сказали мені, що через хворобу, — говорила вона, — він не міг себе стримувати, ті риси, які все життя ховалися всередині, нарешті вийшли на поверхню, крізь біль та страх. Та я ніколи точно цього не дізнаюся. Ніколи не буду певна, що це сталося б і за інших обставин. Чимось я пробудила в ньому ті риси. Зустріч зі мною принесла йому коротку мить екстазу, а потім катастрофу. Ви правильно зробили, зненавидівши мене. Якби він не приїхав до Італії, то жив би зараз тут, із вами. Він би не помер.

Я почувався присоромленим, розгубленим. Я не знав, що сказати.

— Він усе одно міг би захворіти, — сказав я, ніби намагаючись допомогти. — Тоді тягар провини висів би на мені, а не на вас.

Вона відвела руки від обличчя і, не ворухнувшись, поглянула на мене й усміхнулася.

— Він так вас любив, — сказала вона. — Він так пишався вами, ніби власним сином. Завжди повторював: «Мій Філіп зробив би так, мій хлопчик зробив би сяк». Тому, Філіпе, якщо ви ревнували до мене ці вісімнадцять місяців, я вважаю, ми квити. Бог свідок, часом мені хотілося менше вашої присутності в розмовах.

Я поглянув на неї й повільно усміхнувся.

— Ви теж мене уявляли? — запитав її я.

— Постійно, — сказала вона. — Той розбещений хлопчисько, повторювала я собі, завжди пише йому листи, з яких він зачитує кілька пасажів, та повністю ніколи не показує. Той хлопчисько, який не має недоліків, а самі лиш чесноти. Той хлопчисько, який розуміє його тоді, коли я не можу. Той хлопчисько, який володіє трьома чвертями його серця, і всім, що в ньому є найкращого. Доки мені лишається одна чверть, і все найгірше. Ох, Філіпе…

Вона зупинилась і знову мені всміхнулася.

— Боже, — продовжила вона, — ви говорите про ревнощі. Ревнощі чоловіка, вони як ревнощі дитини, гарячкові й безрозсудні, несерйозні. Ревнощі жінки — дорослі, а це вже зовсім інше.

Вона дістала подушку з-під голови і збила її. Потім розправила сукню й сіла рівно.

— Мабуть, як на один вечір, ми з вами вже достатньо наговорилися, — сказала вона. Потім нахилилася й підняла вишивку, яка впала на підлогу.

— Я не стомився, — сказав я. — Я б говорив довше, набагато довше. Точніше, не стільки б говорив, як слухав вас.

— У нас ще є завтра, — сказала вона.

— Чому тільки завтра?

— Тому що в понеділок я їду. Я приїхала тільки на вихідні. Ваш хрещений батько Нік Кендал запросив мене до Пеліна.

Те, що вона зібралася виїхати зі своїх кімнат так скоро, здавалося мені безглуздою ідеєю, абсурдом.

— Вам нема потреби їхати туди, — сказав я, — адже ви щойно прибули. У вас ще буде час відвідати Пелін. Ви ще й половини всього тут не бачили. Не знаю, що й подумають слуги чи працівники. Вони будуть глибоко ображені.