Розділ «10»

— Як великодушно. Більш великодушно, ніж я насправді заслуговую. Та все ж вам вдалося. Ви отримали, що хотіли. Дивіться на мене, доки не натішитеся.

Щось відбувалося в очах, які на мене дивилися. Обличчя було зовсім бліде та спокійне; це залишилося без змін. Навіть якби я розтер у порошок це обличчя своїм каблуком, очі б лишилися, повні сліз, що ніколи не текли по щоках і ніколи не падали.

Я підвівся й пройшовся кімнатою.

— Марно, — сказав я. — Емброуз часто говорив, що солдат із мене нікудишній. Я не вмію стріляти холоднокровно. Прошу, ідіть нагору чи будь-куди, тільки йдіть. Моя мати померла надто рано, щоб я міг її пам’ятати, і я ніколи не бачив, як плаче жінка.

Я відчинив для неї двері. Та вона й далі сиділа біля каміна, не рухаючись.

— Кузино Рейчел, ідіть нагору, — сказав я.

Не знаю, як прозвучав мій голос, був він грубим чи надто гучним, але старий Дон, лежачи на підлозі, підняв голову й поглянув на мене своїм мудрим собачим поглядом, а потім потягнувся, позіхнув, підійшов і поклав голову їй на ноги, біля вогнища. Тоді вона поворухнулась. Опустила руку й торкнулася його голови. Я зачинив двері, повернувшись до каміна. Я взяв обидва листи і вкинув у вогонь.

— Це також марно, — сказала вона, — ми обоє пам’ятаємо, що він написав.

— Я можу забути, — сказав я, — якщо й ви забудете. Вогонь дарує очищення. Нічого не лишається. Попіл можна не брати до уваги.

— Якби ви були трохи старшим, — сказала вона, — або якби ваше життя склалось інакше, якби ви були кимось іншим, тільки не собою, і не любили б його так сильно, я могла б поговорити з вами про ці листи й про Емброуза. Та я не буду; просто засуджуйте мене. Зрештою, так буде краще для нас обох. Якщо ви дозволите мені залишитися до понеділка, я одразу ж поїду, і ви ніколи про мене не згадаєте. Хоч це й не входило у ваші наміри, вчорашній вечір та сьогоднішня прогулянка видалися такими щасливими. Дякую вам, Філіпе.

Я ворушив залишки багаття ногою, і з нього випадали жаринки.

— Я не засуджую вас, — сказав я. — Нічого з того, що я планував чи про що думав, не вдалося. Я не можу ненавидіти жінку, якої не існує.

— Але я існую.

— Ви не та жінка, яку я ненавидів. Ось і все.

Вона знову взялася гладити голову Дона, цього разу він підняв її й притулився до коліна Рейчел.

— Та жінка, — сказала вона, — та, яку ви уявляли. Вона з’явилася, коли ви прочитали листи, чи раніше?

Я на мить задумався. І потім видав усе, що накипіло, суцільним потоком слів. Навіщо тримати в собі почуття, доки вони не згниють?

— Раніше, — сказав я повільно. — В якомусь сенсі, коли прийшли листи, мені полегшало. Вони дали мені привід ненавидіти вас. До того мені не було за що зачепитися, тож я соромився своїх почуттів.

— Чому ви соромилися?

— Бо вважав, що ніщо так не здатне знищити людину, і нема почуття більш жалюгідного, ніж ревнощі.