Розділ «37»

Я неначе людина, руки якої з миті зародження свідомості були позбавлені чуттів — доки хтось силоміць не надав їм можливість відчувати.

Крізь її мозок промайнула думка, що обгорнула свідомість.

І я кажу: «Погляньте! У мене нема рук!» А люди навколо кажуть: «Але що таке руки?»

— З тобою все гаразд? — повторив Пол.

— Так.

— Чи можу я пити це? — він указав на бурдюк у руках Чані. — Вони хочуть, аби я це випив.

Жінка почула прихований зміст у синових словах, збагнула, що він відчув отруту в початковій, незміненій речовині — а ще боявся за Джессіку. Тоді їй спало на думку поміркувати про межі пророчого дару Пола. Його запитання багато чого пояснювало їй.

— Ти можеш це пити, — сказала вона. — Напій було змінено.

Вона глянула позад Пола й помітила Стілґара, який темними-темними очима пильно її розглядав.

— Тепер ми знаємо, що ти справжня, — сказав він.

У цих словах вона також відчула приховане значення, але нечіткість, спричинена наркотиком, заполонила її чуття. Як же тепло й затишно. Яка благодать, що ці фримени прийняли її в серце свого єднання.

Пол бачив, як наркотик опановував його матір.

Він занурився в глибини пам’яті — чітке минуле, розпливчасті лінії невиразного майбутнього. Неначе він переглядав завмерлі миттєвості часу, нерозбірливі для кришталика внутрішнього зору. Вихоплені з потоку уривки було складно розрізняти.

Цей наркотик… Юнак міг зібрати в думках знання про нього, міг усвідомити, що саме трунок робив із його матір’ю, але цим знанням бракувало природного ритму, системи взаємного відображення.

І раптом Пол збагнув, що одна річ — це бачити минуле, яке заміщує теперішнє, але справжнім випробуванням пророчого дару стало б бачення минулого в прийдешньому.

Усе підказувало, що воно не таке, як здається.

— Випий це, — мовила Чані. Вона похитала трубкою бурдюка з водою в нього перед носом.

Пол випростався, дивлячись на Чані. Він відчував у повітрі збудження карнавальної оргії, чудово знаючи, що трапиться, коли він ковтне трунку, які зміни вчинить із ним квінтесенція цієї рідини. До нього повернеться образ чистого часу — часу, що стає простором. Наркотик підійме його на хистку вершину, однак не дасть розуміння.

Позаду Чані пролунав голос Сітлґара:

— Пий, хлопче. Ти затримуєш обряд.