Розділ вісімнадцятий З тіні в тінь

Цокаючи зубами, я щільно закуталася в куфайку.

— Інструкторе, — почала Ліза. — Я вважаю...

Він кивнув:

— Зараз буде видно. Якщо дівчина встигла остаточно оформитися в Тінь, її теж доведеться викинути.

— Чому їй жарко? — запитала я, дивлячись, як Лера втирає з чола гарячий піт. — Тіням же зазвичай холодно!

— Холодно, поки не нажеруться, — Інструктор надів мені на голову шапку. — Ця нажерлася, бачиш, як блощиця. Набрала чужої енергії, перетравлює. Тому їй і жарко.

Ліза подивилася на Леру з огидою, але нічого не сказала. Інструктор виставив на середину підземелля свій стілець:

— Сідай.

Лера спробувала мені всміхнутися:

— Скажи їм... Якщо треба багато грошей... Послухай, ну за що, не треба мене туди кидати... Відпустіть...

Я відвела очі. Я зробила все, що могла; тепер залишалося тільки чекати. Охоронці, як і раніше байдужі, продовжували свою нескінченну партію, і кісточки доміно лягали на стіл одна за одною.

Я вийшла в коридор. Вийняла телефон. Мляво — вкотре — здивувалася, що тут, у підземеллі, є стільниковий зв’язок. Втім, якщо мене не дивує заморожений портал в інший світ, про що ще говорити?

Я набрала Семів номер. Я наполягла, щоб йому залишили телефон, хоч Ліза й Гриша були категорично проти.

— Привіт. Як ти?

— Нічого, — він намагався говорити весело, але напружені нотки в його голосі змусили мене насторожитися. — Мені тут дзвонили... з Лондона. Батько.

— Дуже до речі, — промимрила я. За весь час нашого знайомства з Семом батько йому не дзвонив ні разу.

— Він каже... ці твої знайомі зв’язалися з ним. Хочуть мільйон фунтів.

— Що?!

— Я так і думав, що ти не в курсі.

— Сем, цього не може бути!