Розділ вісімнадцятий З тіні в тінь

— Де ти?! — Міша так кричав у трубку, що чути було без гучного зв’язку.

— Де й була — вдома... Я з самого ранку вдома лежу... Будь ласка, привези мені хоч молочка, холодильник порожній... А в мене вірус, я не можу встати...

— Зараз, зараз приїду! Зараз!

Пізніше я довідалася, що Лерин дзвінок заскочив Мішу в поліції. Він вимагав, щоб у нього прийняли заяву — не просто про зникнення людини, а про викрадення. Черговий не дуже вірив йому — але зрештою велів докладно викласти ситуацію на папері. І Міша завис над чистим аркушем, намагаючись сформулювати все, що знав, доступно й переконливо, але щоб його при цьому не визнали божевільним. Отоді-то й задзвонив телефон, і Лерин голос, дещо примхливий, але явно дуже кволий і хворий, попросив привезти молочка...

Через Лерину ванну ми з Гришею пройшли в офіс. Льоша здійснював моніторинг, і новини нарешті були хороші: стан жертв стрімко поліпшувався. Усіх, хто був у реанімації, перевели в терапію, а деякі хворі, відчувши приплив сил, стали рватися з лікарні додому. Жовті видання радісно спекулювали на теми військових випробувань на хімфаку, катастрофи на біофаку, терористів на геофаку й ботулізму в їдальні Головної будівлі, але це вже були дрібниці. Головне — ніхто не вмер.

— Лізо, — сказала я. — Ти знаєш, хто Семів батько?

— Гадки не маю, — відгукнулася вона не замислюючись. — Це має значення?

— Його батько дуже багатий. Живе в Лондоні. Він дзвонив Семові...

— А я просила не залишати йому його трубку!

— ...і сказав, що ти з ним зв’язалася, в сенсі з батьком. І вимагаєш мільйон.

— Рублів?

— Фунтів!

Ліза відкрила й закрила рота, наче дуже здивована риба. Піпл і Гриша, що наливали каву з кавоварки, одночасно повернули до нас голови.

— Хто б мені підкинув мільйончик фунтів, — сказала Ліза після довгої паузи. — Він що, назвав моє ім’я?

— Ні, він сказав: «твої знайомі».

— Цікаво, — промовила Ліза. — Я просто заінтригована, думаю, чи не піти на короткі курси ефективного шантажу... Ти повірила?

Я похитала головою:

— Взагалі не розумію, що відбувається. Мені треба поговорити з Інструктором... Але давай, будь ласка, випустимо Сема.

Ліза мовчки подала мені дзеркало. Ганяючись за Тінню, я забула про своє підбите око: зараз тональний крем розплився, синець потемнів, лице вимагало термінового редагування.

— Це був нещасний випадок, — сказала я твердо. — На Сема найшло затьмарення.