Розділ вісімнадцятий З тіні в тінь

— Пройшов сюжет по новинах, — почула я м’який Льошин голос. — Кажуть, в університеті масове отруєння. Працює прокуратура. Двадцять людей уже в реанімації і багато таких, хто скаржиться на нездужання, але для госпіталізації ще не дозрів... Якщо Тінь у вас — випихайте скоріше.

— Зрозумів, дякую, — Піпл сумно подивився на мене. — Дашо, не треба затягувати. Дзвони Лізі...

У мене в кишені завібрував телефон.

— Я тобі подзвонив, щоб ти її врятувала! — прокричав Міша в трубку. — Я сам тобі подзвонив!

— Я намагаюся...

— А куди вони її потягли?!

Я обірвала розмову. Набрала номер:

— Лізо! Час іще не закінчився!

— Я знаю, — відгукнулася вона спокійно. — Я її піджену ближче до порталу, щоб потім не бігати за нею, як дурна, по території.

— Нічого з нею не роби!

— У тебе двадцять дві хвилини. — Ліза перервала виклик.

— Ми знайдемо її потім, — м’яко сказав Піпл. — Ми обов’язково її знайдемо. Ми їй виставимо такий рахунок...

— Ні, зараз!

— Дашо, послухай...

Я поспішила назад до ресторану. Одночасно зі мною до входу підійшли двоє чоловіків з портфелями в руках. Вони явно знали, куди йдуть, і не вперше обідали тут, один уже ступив на поріг...

І раптом зупинився. І другий зупинився теж.

Нічого не сказавши й не обмінявшись навіть поглядами, вони проминули ресторан і пройшли далі — в напрямку до кафе, яке з вигляду й статусу було значно скромніше.

Я метнулася до знайомого офіціанта:

— Чому у вас немає клієнтів?

— Не знаю, — сказав він, поєднуючи розгубленість і роздратування. — Ви хочете щось замовити?