— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.
— Поспішаю... все поспішатиме, як одружимось... години, дні, тижні, місяці, роки... поспішати!, вони летітимуть як пароплав... як паровоз... тисяча кінських сил... ніщо не спинить.
— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрішнім ранком? — спитала Рахіль.
— Неможливо... повідомлення в церкві... сьогодні дістанемо дозвіл, завтра — весілля.
— Я так боюся, що брат знайде нас.
— Знайде... нісенітниця... занадто потрусило при падінні... вжив усіх застережних заходів... вийшли з карети... ішли пішки... найняли кеб... спинилися тут... найвідлюдніше місце в світі... в Боро прийде наостанку... чудово задумано... надзвичайно. Ха... ха... ха!.. дуже.
— Тільки не баріться,— ніжно попросила дівуля, коли містер Джінгл насунув на голову капелюх.
— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл грайливо підскочив до дівулі-тітки, відтиснув на її губах чистий поцілунок і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.
— Любий мій! — зітхнула дівуля, коли двері за ним зачинилися.
— Стара дурепа! — буркнув містер Джінгл, ідучи коридором униз.
Важка річ — говорити про зрадливість, притаманну своїй статі, і через те ми не будемо стежити за міркуваннями містера Джінгла, що снувались в його голові, поки він ішов до Докторської Колегії. Досить сказати, що, уникнувши пастки у вигляді двох драконів у білих хвартухах, які охороняють вхід до цього зачарованого місця, він щасливо добрався до контори вікарія і, діставши вельми люб’язного листа на пергаменті, яким архієпіскоп кентерберійський «вітав улюблених своїх вірних Альфреда Джінгла й Рахіль Вордл», бережно поклав у кишеню цей містичний документ і, тріумфуючи, подався назад до Боро.
Він був іще в дорозі до «Білого Оленя», коли в двір його увійшли два огрядні джентльмени та один сухорлявий і почали озиратись навколо, немов шукаючи авторитетну особу, яка могла б дати їм потрібні відомості. Містер Семюел Веллер саме ваксував пару ботфортів — власність одного фермера, що підживлявся легким сніданком з трьох фунтів холодного м’яса та відповідної кількості портеру, натомившись на боровському ринку.
— Слухайте, голубчику! — озвався до Сема худорлявий джентльмен.
«Напевне, хоче спитати щось на дурничку,— подумав Сем,— інакше не був би він такий люб’язний».— До ваших послуг, сер.
— Слухайте, голубчику, — сказав сухорлявий джентльмен дружнім тоном.— Чи багато у вас пожильців? Справи йдуть добре? Га?
Сем глянув на джентльмена. То був невисокий худорлявий чоловічок із смаглявим обличчям і маленькими неспокійними чорними оченятами. На ньому був чорний костюм, блискучі, як його очі, чоботи, біла краватка і чиста сорочка. З кишені на жилеті звисав золотий ланцюжок з печатками. Чорні лайкові рукавички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.
— Добре йдуть справи, га? — повторив він.
— О, дуже добре, сер,— відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо. Їмо баранину без спецій, але віддаємо перевагу м’ясові перед хріном.
— А ви, я бачу, дуже язикатий,— зауважив чоловічок.
— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IX, який усував останні сумніви (якщо вони в кого були) щодо безкорисливості вдачі містера Джінгла.“ на сторінці 3. Приємного читання.