Розділ XIII, занадто повний подій, щоб його можна було коротко викласти.

— Почуття у нього чудові,— відповів містер Веллер,— прекрасні почуття, і прямо шкода, якщо він марно їх розтринькає. От я й думаю, що краще б він їх ховав у своїх грудях і не давав їм випаритися без пуття у гарячу воду. Сльози ніколи ще годинника не заводили і парової машини не рухали.

— Це правда,— погодився містер Тротер,— я більше не буду розпускатися.

— От і добре,— сказав містер Піквік.— Ну, а де ж цей пансіон?

— Це великий старий будинок з червоної цегли, зараз за містом, сер.

— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір — викрасти леді?

— Сьогодні вночі сер,— одповів Джоб.

— Вночі! — скрикнув містер Піквік.

— Якраз вночі,— повторив Джоб.— Оце саме й непокоїть мене найбільше.

— Треба зараз же вжити всіх потрібних заходів,— хвилювався містер Піквік.— Я негайно поїду до начальниці...

— Вибачте, прошу, сер,— перебив його Джоб Тротер,— але це вам нічого не дасть.

— Чому?

— Мій пан — дуже спритна людина, сер.

— Я це добре знаю,— сказав містер Піквік.

— Він зовсім причарував стару леді,— пояснив Джоб,— вона не захоче й слухати вас, хоч би ви впали навколішки й почали присягатися. Особливо, як у вас не буде інших доказів, крім слів слуги, що, бувши звільнений за якусь провину, мститься тепер своєму панові. А містер Фіц- Маршал, напевне, так і скаже.

— Що ж його тоді робити? — спитав містер Піквік.

— Переконати стару леді можна лише впіймавши його, як він буде красти дівчину, сер,— відповів Джоб.

— Але впіймати його під той саме час — справа, боюсь, дуже важка,— зауважив містер Піквік.

— Не знаю, сер,— відказав Джоб, а поміркувавши трохи, додав:— Навпаки, це, я думаю, буде дуже легко.

— Як? — зацікавився містер Піквік.

— Надзвичайно просто. Ми з моїм паном змовилися з двома служницями, і ті обіцяли заховати нас у кухні, о десятій вечора. Коли всі поснуть, ми вийдемо з кухні, а молода леді — з своєї спальні. Коні й екіпаж чекатимуть нас, і ми зараз же й поїдемо.