Розділ XIII, занадто повний подій, щоб його можна було коротко викласти.

— Куховарко!— з великою гідністю промовила начальниця,— не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад і подивіться.

Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала її досить голосним «Сором вам!», за що тут же дістала попередження про звільнення.

— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.

— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.

— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.

Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.

— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п’ять механічних дівчат.

— Боже мій! — скрикнули двадцять дев’ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?

— Чоловік! Чоловік за дверима! — верещала міс Смісерс.

Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідно! пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.

— Леді, любі леді... — почав був він.

— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша і найбридкіша вихователька. — Яке страховище!

— Леді! — кричав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.

— Ах, негідник, йому треба місис Томкінс! — скрикнула друга вихователька.

Тут знявся ще більший галас.

— Дзвоніть на гвалт! — зарепетувала дюжина голосів.

— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік.— Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв’язати мені руки й ноги або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте тільки те, що я вам хочу сказати.

— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць.

— Покличте начальницю, і тоді я все розповім,— настоював містер Піквік, напружуючи якомога свої легені. — Покличте її... не турбуйтесь тільки та покличте начальницю, — і знатимете все.

Чи вплинуло чесне Піквікове обличчя, чи його манери, чи спокуса, проти якої так трудно встояти жінці,— спокуса довідатись про щось, укрите таємницею,— ми того сказати не можемо, але поміркованіші (три-чотири особи) потроху заспокоїлись. Вони запропонували, щоб Піквіка на доказ його щирості було негайно ув’язнено і, коли той погодився, посадили його в комірчину, де вдень висіли капелюшки та торбинки вихованок, і зачинили на ключ. Це надало духу всім іншим; з’явилася місис Томкінс —і переговори почалися.