Розділ XIII, занадто повний подій, щоб його можна було коротко викласти.

— Я з своїм паном виходив учора з дому,— була відповідь.

— А як його прізвище? — і містер Веллер аж почервонів від хвилювання й від тертя разом.

— Фіц-Маршал,— сказав малиновий чоловік.

— Давайте вашу руку,— промовив містер Веллер, простягаючи свою.— Будьмо знайомі. Я відразу сподобав вас, голубчику.

— Ото диво! — надзвичайно щиро відповів малиновий чоловік,— і ви мені теж дуже сподобались, і я увесь час хотів почати розмову з вами, поки ви стояли під краном.

— Та невже?

— Слово честі. Хіба ж це не цікаво?

— Надзвичайна річ,— погодився Сем, на споді душі радіючи з недоумства незнайомого,— А вас як звати, старий?

— Джоб.

— Чудове ім’я. Єдине, скільки знаю, од якого не зробиш пестливого імени. А ваше прізвище?

— Тротер,— відповів незнайомий,— А ваше?

— Моє прізвище Волкер,[23] а мого пана — Вілкніс,— вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка.— Чи не вип’ємо ми по чарці, містер Тротер?

Містер Тротер згодився на таку люб’язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов з Семом до буфету, де вони незабаром заходилися обговорювати добрі властивості налитої в цинковий глечик збудної суміші, яка складалася з британської можевелівки та запашної настоянки гвоздики.

— А що, яке у вас місце?— запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.

— Погане,— журно відповів Джоб, облизуючи губи,— дуже погане.

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк. Найгірше, що мій пан намірився одружитись.

— Не може бути!

— І ще гірше. Він хоче викрасти одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже багату спадкоємицю.

— Який негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки.— Цей пансіон, певно, тут?