Розділ «14»

— І не лише в цій кімнаті, — сказала вона. — В багатьох інших також. У ранковій вітальні, у залі, навіть у крихітній квітковій кімнаті. Я відчуваю її присутність скрізь. Ви також, правда?

Місіс Денверз допитливо на мене поглянула. Її голос перетворився не шепіт.

— Іноді, коли йду цим коридором, мені здається, що я чую за спиною її кроки. Швидкі, легкі. Я б нізащо не сплутала їх ні з чиїми. І в хорах для менестрелів також. Я пам’ятаю, як раніше, вечорами, вона, обіпершись об перила, оглядала залу внизу й кликала до себе собак. Мені здається, що я навіть тепер час від часу бачу її там. І неначе чую, як шурхотить її сукня, коли вона спускається сходами до вечері.

Місіс Денверз замовкла. Вона продовжувала дивитись на мене, не зводячи погляду з моїх очей.

— Як думаєте, вона бачить, як ми зараз розмовляємо? — повільно проказала вона. — Як ви вважаєте, мертві повертаються, щоб спостерігати за живими?

Я ковтнула клубок у горлі. Впилася нігтями в долоні.

— Не знаю, — відповіла я. — Не знаю.

Мій голос прозвучав пискляво й неприродно. Це був не мій голос узагалі.

— Іноді я запитую себе, — прошепотіла вона. — Іноді я запитую себе, чи не повертається вона в Мендерлей знову й чи не спостерігає за вами й містером де Вінтером.

Ми стояли біля дверей, дивлячись одна на одну. Я не могла відвести погляду від її очей. Якими ж темними й похмурими здавалися вони на її блідому, схожому на череп обличчі, скільки в них було злоби, скільки ненависті! Місіс Денверз відчинила двері в коридор.

— Роберт уже повернувся, — сказала вона. — Він приїхав чверть години тому. Йому повідомили про ваше бажання випити чаю під каштаном.

Місіс Денверз відступила вбік, щоб пропустити мене. Не дивлячись під ноги, на виході в коридор я перечепилася через поріг. Нічого їй не сказавши, я сліпо спустилася сходами, повернула за ріг і штовхнула двері, які вели до моїх кімнат у східному крилі. Хряснувши дверима, я повернула ключ і поклала його до кишені. Після цього лягла на ліжко й заплющила очі. Мене смертельно нудило.