РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ КУРСУ "ТЕОРІЯ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ"

А якщо врахувати фактор управління як невід'ємну компоненту територіальної організації господарства регіону, то у рамках курсу "теорія економіки регіонів", поняття "регіон" є адміністративно-економічним, суспільним і під ним слід розуміти територіально-спеціалізовану і адміністративно окреслену частину національної економіки, яка характеризується єдністю і цілісністю суспільного відтворювального процесу і управління. В такому разі територіальне управління є виключним правом уряду і покликано забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту. Воно повинно займатися безпосередньо регулюванням процесів суспільного удосконалення територіального розподілу праці і міжрегіональних зв'язків як у межах національної економіки, так із іншими країнами.

Отже територіальне (регіональне) управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній теорії в конкретному регіоні. Воно є унікальним і їхня ефективність залежить від зовнішньоекономічної регіональної політики. Від того, на скільки збалансовані ці політики, залежить комплексний пропорційний розвиток економіки регіону, адже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами стадій відтворення й специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.

Виділяють кілька типів регіонів до яких відносять:

1) групи країн (наприклад країни Карибського басейну, Азіатсько-Тихоокеанського регіону; Північноафриканський регіон) — мегарегіони;

2) територію країни, яка включає декілька більш-менш крупних адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, Східна зона Росії, Західне побережжя США, Західна Україна) — макрорегіони;

3) крупні адміністративно-територіальні одиниці (область, край і інш.) — мезорегіони;

4) частина території внутрі області чи краю, — це сільські або міські адміністративні райони — мікрорегіони.

Сьогодні найбільш поширено вживається в літературі таксономічна одиниця регіонів — це макрорегіон. Макрореорганізація країни здійснюється з урахуванням особливостей історичного розвитку, політико-адміністративного устрою, природних умов, природно-ресурсного потенціалу, демографічної ситуації, рівня розвитку і структури господарства на її території.

Поділ території України на мікрорегіони, які характеризуються соціальною і господарською своєрідністю, відмінностями у внутрішньо-регіональних та міжрегіональних зв'язках, дає можливість диференційовано управляти процесами планування і прогнозування розвитку господарства. Регіоналізація сприяє регіональному розвитку кожного регіону, раціональному розміщенню продуктивних сил території, і в кінцевому підсумку, прискореному регіональному розвитку всієї країни. Нарешті, актуально зауважити, що соціально-економічний регіон є частиною території країни, про що вже говорилося вище, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності.

Процес соціально-економічної регіоналізації є дуже складним, оскільки передбачає взаємодію різних за змістом факторів. Головними факторами регіоналізації є: 1) рівень розвитку територіального поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків та особливості їхньої територіальної локалізації; 2) рівень освоєності території та фактична наявність природних умов та ресурсів, необхідних для виробничої діяльності людини; 3) наявність трудових ресурсів з певними професійними навиками освітньо-кваліфікаційним рівнем, національно-етнічними особливостями та статевовіковою структурою; 4) рівень урбанізації території та функціональними типами поселень; 5) рівень розвитку соціальної інфраструктури та його територіальна локалізація; 6) державні кордони і географічне положення.

Фактично соціально-економічна регіоналізація є процедурою структуризації суспільної діяльності людини за її найважливішими ознаками і властивостями, які враховуються у принципах, критеріях і показниках.

До принципів регіоналізації належать:

— об'єктивна суспільна цілісність території, що ґрунтується на взаємопов'язаності всіх її компонентів;

— перспективність діяльності людини, що дає можливість поєднувати інтереси регіону з державними інтересами;

— ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми економічними зв'язками;

— комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

— єдність соціально-економічної регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

— соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення.

Критеріями процесу регіоналізації повинні бути: 1) наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людини; 2) відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація; 3) урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів, пунктів; 4) рівень сформованості та інтенсивності комунікацій (зв'язків); 5) імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки; 6) рівень і якість життя населення.

Трансформаційний період становлення та розвитку ринкових відносин в економіці України ставить перед теорією економіки регіонів специфічні завдання. З урахуванням вимог сьогодення і вдосконалення ринкових відносин перед теорією економіки регіонів, як комплексною галуззю наукових знань, можуть бути окреслені наступні завдання, які дійсно переплітаються з основними проблемами і напрямками у регіональній та соціальній економіці: