Розділ «§11. Українська автокефальна православна церква»

Журнал "Більшовик України" з цього приводу писав, що основою організації та формування кулацьких сил була "спеціально створена для цього Українська автокефальна православна церква". Далі повідомлялося, що керівне ядро церкви складали 46 колишніх офіцерів царської армії, 22 денікінця, 214 петлюрівців, 17 жандармів та ін. "Такі кадри, — писав журнал, — очолюваної СВУ масової агітаційної і воєнно-бойової організації — УАПЦ" (Більшовик України. — 1930. №8. С.20). Наслідком такої політики державних органів по відношенню до автокефальної церкви стали арешти, проведені серед духовенства цієї церкви та активістів автокефального руху. На лаві підсудних опинилися В.Чехівський, М.Чехівський, В.Дурдуківський, К.Товкач та ін. За допомогою шантажу й тортур слідчим вдалося добитися у підсудних "визнання" своєї провини і примусити діяти їх за сценарієм організаторів судового процесу.

Багато віруючих щиро сприйняли повідомлення про "Спілку визволення України"; духовенство автокефальної церкви, в тому числі й верхівка УАПЦ, було деморалізоване. За таких обставин, боячись посилення репресій і, ймовірно, на вимогу органів НКВС, керівництво Української автокефальної православної церкви пішло на крайній крок. 28—29 січня 1930 р. у Києві скликається Надзвичайний православний церковний собор, в роботі якого брали участь члени ВПЦР, весь єпископат на чолі з митрополитом М. Борецьким, численне духовенство. На соборі стояло одне питання — про існування автокефальної церкви. Рішення було прийнято одноголосно: "Надзвичайний собор мусить визнати, що УАПЦ, як це тепер остаточно з'ясувалося, протягом свого 10-річного існування, була явно антирадянською контрреволюційною організацією. Тому надзвичайний собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинив до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію, визнає дальше існування УАП Ц за недоцільне і вважає її за ліквідовану". У лютому 1930 р. про припинення своєї діяльності повідомила ВПЦР.

В грудні 1930 р. митрополит І.Павиловський написав листа до архієпископа І.Теодоровича в США, в якому підтвердив факт самоліквідації Української автокефальної православної церкви.

В 1989 р. в УРСР працювала спеціальна урядова комісія, яка перевірила документи "процесу СВУ" і дійшла висновку, що, по-перше, СВУ на Україні як така, не існувала і, по-друге, звинувачені особи (В.Єфремов, В.Чехівський та багато ін.) приписувані їм злочини не вчиняли. І все ж, як тоді писала республіканська газета "Радянська Україна" в статті "Злочин, якого не було" (надрукована в кількох номерах у вересні 1989 p.), "Українська автокефальна православна церква своєю нецерковною політичною діяльністю спричинила велику шкоду радянській владі".

Після Надзвичайного собору почалися масові закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів "контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань". До кінця 1930 р. вони ще існували в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Умані та в ін. місцевостях (всього близько 300 парафій і десять єпископів).

В роки колективізації на релігію й церкву в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, звалилася нова хвиля репресій. ЦВК і РНК СРСР в лютому 1930 р. прийняли спеціальну постанову "Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об'єднань", в якій, зокрема, говорилося що вона прийнята: "З метою боротьби з намаганням ворожих Радянській владі елементів використати релігійні об'єднання як опорні пункти для ведення контрреволюційної роботи".

Урядам союзних республік було запропоновано негайно доручити органам, які здійснюють реєстрацію релігійних об'єднань, переглянути склад керівних органів цих об'єднань з метою виключення з них "... куркулів, лишенців та інших ворожих радянській владі осіб". И.В.Сталін одним із головних завдань антирелігійної пропаганди вважав "довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства". Однією із жертв цієї політики і стала Українська автокефальна православна церква, яка в 1936 р. вже практично не мала жодного свого об'єднання. І в цьому відношенні слід погодитися з висновком, який зробили Ф.Турченко і О.ігнатуша, що УАПЦ стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи, яка в кінці 20-х років почала утверджуватися в нашій країні (Вітчизна. — 1989. №12. С.175).

УАПЦ в еміграції до недавнього часу знаходилася в кризовому стані. Один з найбільш характерних його проявів — брак священиків. "Це просто катастрофічний брак підготовленого духовенства, — бідкався журнал "Українське православне слово", — не даємо дітей і онуків наших на службу богові і його святій церкві. Дух матеріалізму просякнув нашу суспільність в Америці значно більше, ніж інші етнографічні групи. Без кандидатів в духовний сан наша церква пропаде". Це писалося в 1983 р. Через п'ять років становище в цілому не змінилося. Так, в посланні єпископату УАПЦ "Про ювілейний рік" (у зв'язку з 1000-літгям хрещення Русі) знову читаємо: "Брак духовенства — наша хронічна проблема, для якої ніхто не бачить розв'язки".

Враховуючи специфіку сучасного функціонування православної автокефалії на території нашої країни, Собор прийняв рішення з широкого кола проблем, пов'язаних з її внутрішнім життям. Так, було прийнято Статут УАПЦ, опрацьовано програму відновлення діяльності духовних навчальних закладів та монастирів, розширення видавничої діяльності та активного використання засобів масової інформації для пропаганди ідей Української автокефальної православної церкви. Статут, схвалений на церковному Соборі, має на меті виробити в майбутньому струнку церковну структуру і виконаний з урахуванням історичного досвіду існуючих православних церков. В той же час аналіз Статуту вказує на його генетичний зв'язок з аналогічними документами УАПЦ, що були прийняті в 20-ті роки.

На Соборі продовжено роботу по формуванню ієрархії Української автокефальної православної церкви. Було обрано патріарха Київського і всієї України: ним став митрополит Мстислав (Скрипник), — керівник УАПЦ в США, що носить титул митрополита Київського. Місцеблюстителем патріаршого престолу та митрополитом Львівським і Галицьким обрано архієпископа Йоана. В зв'язку з цим на церковному форумі були визнані безпідставними рішення Священного Синоду Руської православної церкви, що наклав дискримінаційні стягнення на свого колишнього єпископа.

В червні 1992 р. в Києві відбувся Об'єднавчий собор, на якому представники від тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенко) на повну кононічність, незалежність (автокефалію) керованої нині УПЦ, а також від УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський Патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Вони не ввійшли в об'єднану церкву. Після смерті голови УАПЦ мит-рополіта Мстислава (Скрипника), у вересні 1994 році, на соборі

УАПЦ обрали протопресвітера Володимира Ярему, який взяв ім'я Дмитрія. Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх близько 1200.