Розділ «§11. Українська автокефальна православна церква»

Найбільшого впливу й поширення українська автокефальна православна церква набуває в середині 20-х років, коли парафій цієї церкви стало 1250—1300. Районами найбільшого впливу УАПЦ були Київщина, Волинь, Поділля, Полтавщина. Місіонерська робота проводилася також на території Західної України, Молдавії, Казахстану і навіть за кордоном, де проживали українці. Загальна чисельність парафіян УАПЦ сягала 10 мільйонів (Людина і світ. — 1990. № 5. С.22). Але в середині 20-х років кількість прихильників Української автокефальної православної церкви скоротилася, згодом почалося деяке звуження впливу автокефалістів. З 1 січня по 1 липня 1925 р., за даними адмінвідділу НКВС, автокефалісти втратили 23 громади, в 1927 р. в республіці діяло 1217 парафій УАПЦ, тоді як головний конкурент автокефалістів на Україні — Руська православна церква після тривалої кризи зберігала 4923 релігійні громади (Вітчизна. — 1989. №2. С.172.).

Автокефальний рух на Україні вже на початку 20-х років пішов різними шляхами. В цей час у Руській православній церкві сформувався обновленський рух, який дістав поширення також і на Україні. Слід сказати, що одна з основних груп обновленців — "Жива церква" — на території України існувала ще з 3 лютого 1920 р. Вона мала на меті створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства. Передбачалося також заснування шкіл та курсів для підготовки священнослужителів та членів причту, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською мовою. Представники цього напряму обновленства планували видавати періодику, організовувати необхідні товариству підприємства (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), широко практикувати читання лекцій і рефератів на релігійні теми, влаштовувати вистави й концерти.

У жовтні 1923 р. українські прихильники оновлення на своєму Помісному соборі в Харкові проголосили створення власної, незалежної від патріаршої, церковної організації, котра назвала себе Українською православною автокефальною церквою (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов).

На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих, а в травні 1927 кількість релігійних громад цієї церкви становила 2235. Синод УПАЦ видавав часопис "Український православний благовісник", календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих лояльним ставленням до радянської влади, демократичними реформами внут-рішньоцерковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби злиття них церков не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів. До середини 40-х років Українська православна автокефальна церква самоліквідувалась.

Ще одна автокефальна православна церковна організація — Українська православна церква (УПЦ) — оформилася у червні 1925 р. на сесії Собору православних єпископів України в Лубнах. Через два роки вона об'єднувала 418 парафій. УПЦ лояльно ставилася ло органів державної влади, виступала за введення рідної мови в церковно-богослужбове життя, поступове, але неухильне здійснення українізації. Організація церковного життя УПЦ передбачала виборність активу церкви з мирян. Однак обрані представники мирян підпорядковувалися духовній особі, духовенство ж не було виборним. На відміну від автокефалістів та обновленців у цій церкві не було запроваджено якихось суттєвих змін у церковній практиці та обрядовості.

Автокефальний, обновленський та інші розколи в Руській православній церкві стимулювали її перехід на позиції лояльного ставлення до радянської влади. Переконавшись у тому, що боротьба проти неї безперспективна і веде до втрати віруючих, патріарх Тихон закликав духовенство і віруючих стати на позиції лояльного ставлення ло держави. Зміна політичної орієнтації РПЦ, виникнення УПАЦ, УПЦ практично заблокували подальший відтік віруючих до УАПЦ. Навіть кількість парафій, починаючи з 1924 р., почала зменшуватися (в 1924 р. нараховувалося 1080 парафій, в 1926 р. — 1040, в 1927 р. - 1030, в 1929 р. — близько 200 парафій). Від УАПЦ почали відходити не лише тисячі віруючих, але й священики і навіть єпископи.

На цей процес вплинуло і те, що з початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво Української автокефальної православної церкви заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалювало декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, у першу чергу митрополита Василя Липківського і благовісника УАПЦ В.Чехівського. Нетактовні у відношенні до радянської влади виступи представників автокефального православного духовенства, з одного боку, і відхід керівництва більшовицької партії та радянського уряду від проголошених принципів свободи совісті, з іншого, починаючи з другої половини 20-х років, поставили УАПЦ, як і інші релігійні організації, в досить скрутне становише, яке дедалі погіршувалося.

Перед партійними активами, "Спілкою войовничих безбожників" ставляться завдання "більше, рішучіш боротися з релігією", висувається навіть гасло "Боротьба проти релігії — боротьба за соціалізм". Всеукраїнська нарада агітаційно-пропагандистських працівників, що відбулася у квітні 1925 р., нагадавши про вимогу XIII з'їзду партії (1924 р.) утримуватися "від адміністративних засобів боротьби з релігією", поставила вимогу "виявити контрреволюційну роботу церковних організацій".

Практика місцевих партійних та радянських органів досить часто розходилася з постановами партії та принципами декрету про свободу совісті. На це значною мірою впливали спрощені уявлення багатьох комуністів, відповідальних працівників про реальні причини збереження церкви та шляхи подолання релігійності в умовах соціалістичного будівництва. Спрощено трактувалося і виникнення автокефальної церкви. Дедалі частіше воно оцінювалося як наслідок політичної діяльності залишків розгромлених буржуазно-націоналістичних сил. Ця точка зору підсилювалася тим, що серед автокефалістів та їхніх керівників були й колишні керівники та члени націоналістичних партій, прихильники та діячі Директорії, значний прошарок інтелігенції, чия релігійність для багатьох здавалася досить сумнівною. Значна частина учорашніх відвертих ворогів радянської влади звернулася до церкви, саме з нею пов'язуючи свої надії на реставрацію старих порядків. Але реставраторські ілюзії відходили в минуле із зміцненням радянської влади, що позначилося і на такій своєрідній категорії інтелігенції, як духовенство. Свідченням цього може бути заява архієпископа УАПЦ Іоанна Теодоровичау зроблена ним у бесіді з повпредом СРСР у Великобританії Х.Г.Ра-ковським у 1924 р., в якій він, зокрема, зазначав, що "симпатії автокефальної церкви, як величезної більшості української інтелігенції, на боці радянської влади... Назавжди покінчено з ілюзіями української інтелігенції про існування іншої України, крім радянської". Якщо у цій заяві навіть і було певне перебільшення, то історичну тенденцію вона відображає точно.

Проте ці тенденції не враховувалися в роботі державних органів, не використовувалися для нормалізації їх відносин з релігійними конфесіями. Навпаки, посилилися тенденції до регламентації всіх сторін церковного життя, перш за все життя української автокефальної церкви. Декрет 1919 р. про відокремлення церкви від держави почав обростати численними постановами, інструкціями, що утруднювали діяльність релігійних громад. Навколо автокефальної церкви та її парафіян створювалася атмосфера підозрінь і недоброзичливості.

Умови існування УАПЦ ускладнилися з квітня 1925 p., коли партійну організацію У PCP очолив Л.М.Каганович. За його вказівками вводилася жорстока регламентація діяльності релігійних організацій та служителів культу, обмежувалися права і свободи віруючих. Непримиренність до інакомислення, яка утверджувалася в суспільстві, оберталася грубими порушеннями принципів декрету про свободу совісті. Поширеною стала практика закриття в адміністративному порядку церков, яке прикривалося ніби бажанням населення передати їх під театри, клуби, школи тощо. Священики, як соціально-ворожі елементи, нерідко підлягали виселенню.

Особливо ця лінія позначилася на долі Української автокефальної православної церкви. Прагнення її членів довести лояльність розглядалося як політичні підступи. Зокрема, спробу керівництва ВПЦР добитися в 1925 р. зустрічі з Кагановичем для нормалізації церковно-державних взаємин було розцінено як намагання нав'язати переговори про особливий статус УАП Ц на Україні. В прийомі було відмовлено ще й тому, що, як відомо, Каганович розглядав автокефальну церкву як буржуазно-націоналістичну організацію.

Зростання недовіри з боку держави посилювало внутрішню боротьбу в самій автокефальній церкві. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ В.Бржос-невським, протоєреєм Янушівським і єпископом П.Терневським заявляє про розрив з керівництвом Української автокефальної православної церкви і створює самостійну "Діяльно-Христову церкву" (ДХЦ), що проіснувала до 1929 p., коли возз'єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє також духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом M. Пи-воваровим. Ці події стали однією з причин скликання у вересні 1926 р. наради представників автокефальної церкви, яка була змушена констатувати "нетактовні і нелояльні, антирадянського змісту вчинки президії ВПЦР".

Ще у жовтні 1925 р. на з'їзді "Діяльно-Христової церкви" було здійснено спробу відмежуватися від "липківців" і перебрати церковну владу над УАПЦ в свої руки. Наприкінці з'їзд прийняв звернення до уряду У PCP від 21 жовтня 1925 р. такого змісту: "Діяльно-Христова церква вітає у Вашій особі селянсько-робітничий уряд України за надання права віруючій людності вільного упорядкування свого церковно-релігійного життя й просить прийняти щире запевнення в тому, що УАП Церква в особі Братства та його виконавчого органу ВПЦ Ради, що обрана цим з'їздом 20.Х.І925 р. і в сучасний момент є єдиним ( правомочним керуючим органом в українській церкві, буде прагнути до здійснення соціальної правди на Україні, заповіданої Христом".

Але така позиція не влаштовувала "липківців", і вони почали звинувачувати керівництво ДХЦ в тому, що воно ніби діє за вказівками Державного політичного управління (ДЛУ). Вже на третій день після відправлення наведеного звернення, 23 жовтня 1925 p., митрополит В.Липківський звернувся до своїх прихильників з листом, в якому писав: "З біллю серця і сльозами жалю сповіщаю вас, що з-серед нас вийшли люті вороги нашої церкви, що з'єдналися у т. зв. Братство "Діяльна Христова церква" і ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити, розкласти нашу УАП Церкву та наклепами плямувати й інших працівників". Питання про ДХЦ спеціально обговорювалося на так званих великих покровських зборах липківської ВПЦР 1926 р. Була прийнята постанова, в якій відзначалося, що існування "Братства ДХЦ в сучасних умовах не є потрібне", і тому пропонувалося об'єднатися з УАПЦ, що й сталося, як ми уже зазначали, в 1929 р. Але на цих зборах постало ще одне, дуже гостре питання — про ставлення В.Л ипківського та його послідовників до існуючої влади. Як ми пам'ятаємо, саме те, що частина священнослужителів займалася політичною діяльністю, значною мірою вплинуло на загострення конфлікту між автокефальною церквою та відповідними державними органами. Ускладнення взаємин між церквою і державою негативно відбивалося і на внутрішньому стані УАПЦ. "Великі микільські збори" ВПЦР, що відбувалися у травні 1927 p., констатували зростання внутріцер-ісовної кризи, загострення боротьби за владу в церкві між митрополитом В. Липківським і єпископами, а також занепад моральності серед автокефального духовенства.

Внутрішнє становище УАПЦ дедалі ускладнювалося і з вини її керівництва, і з зовнішніх причин. Набирала силу сталінська , установка на адміністративно-репресивні засоби боротьби з релігією. "Спілка войовничих безбожників" проголосила антирелігійну боротьбу однією з найважливіших ділянок класової боротьби.

Іноді стверджують, що викривлення в державно-церковній політиці на місцях були допущені внаслідок неправильного тлумачення вказівок центру. Але це не зовсім так. У І927 р. було введено Карний кодекс УРСР в новій редакції, який містив ряд статей, що звужували сферу діяльності релігійних товариств. У 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УРСР, одним з розділів якого були "Правила про культи". З їхнім прийняттям декрет уряду республіки про свободу совісті втратив чинність.

На рубежі 20-30-х рр., в умовах різкої зміни політичної обстановки в країні, ставлення до Української автокефальної православної церкви з боку державних органів стало нестерпним. Слова "куркуль" та "піп", "автокефаліст" та "петлюрівець" сприймалися як синоніми. В цих умовах ВПЦР, щоб врятувати церкву, робить кроки по нормалізації відносин з урядом України. На спеціальному засіданні президії церковної ради, яке відбулося в серпні 1927 р., відзначалося: "Сучасний стан життя УАЛЦ напередодні II Всеукраїнського собору вимагає консолідації виших керуючих органів церкви — Президії ВПЦР і митрополита церкви; на перешкоді до такої консолідації і згідної праці їх стоїть нез'ясованість і неунормованість взаємовідносин між митрополитом і представниками уряду УРСР".

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний собор УАПЦ, на якому були розглянуті питання про "сучаний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті" (доповідач В.Чехівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв'язків з нею та ін. Були також розглянуті обвинувачення з боку представників влади на адресу ВПЦР і, зокрема митрополита ВЛипків-ського, в контрреволюційності. Останнього звинувачували у тому, що начебто у розмові з колишнім головою ВПЦР В Потієнком він оцінив стан радянської влади як такий, що вона зможе втриматися не більше 2-3 тижнів; йому інспірувалася участь у нелегальному зібранні; те, що з відома митрополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями та ін. Незважаючи на те, що на соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представники адмінорганів поставили вимогу переобрати митрополита.

У розмові з представниками собору на запитання: "Якби церква на соборі залишила митрополита Липківського нз дальше митрополиче служіння, які б наслідки були для самого митрополита?" — представник адмінорганів відповів: "Повне слідство й найжорстокіші репресійні заходи". А на запитання, які наслідки це мало б для церкви? — сказав: "До церкви було б ставлення як до антирадянської організації; статут було б анульовано" (Людина і світ. — 1990. № 5. С.24). Під цим адміністративним тиском собор змушений був усунути В.Липківського і обрати митрополитом М.Борецького. Але ці рішення собору вже не могли врятувати Українську автокефальну православну церкву від загибелі. В 1929—1930 рр. органами ДПУ було сфабриковано справу "Спілки визволення України". "Доводилося", зокрема, що автокефальна церква була однією з ланок антирадянського підпілля, зв'язаного з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами, що ставили за мету повалення радянської влади на Україні.