Розділ «§11. Українська автокефальна православна церква»

Таким чином, автокефалісти всупереч декрету про відокремлення церкви від держави намагалися залучити до будівництва своєї релігійної організації державних службовців. Та й з точки зору церковних канонів світські люди не мали права втручатися в справи релігійної громади, зокрема "українізувати" її.

У багатьох селах були проведені загальні збори і обрані делегати. Але сказати, що кожний делегат представляв ту чи іншу реально існуючу парафію УАПЦ, немає підстав. Собор в основному представляв членів Всеукраїнської православної ради та її уповноважених.

Слід зазначити, що єпископат Руської православної церкви всіляко намагався нейтралізувати діяльність автокефалістів, відновити церковну єдність. Цій меті мали послужити такі заходи патріарха Тихона, як призначення екзарха на Україну, патріарший дозвіл на українізацію проповіді на місцях, переклад богослужбових книг на українську мову. Але й вони не змогли запобігти конфронтації церковних таборів.

Ще до скликання собору автокефальної церкви Синод православної церкви на Україні 25 лютого 1921 р. видав указ про позбавлення сану ініціаторів автокефального руху протоієреїв В.Л ип-ківського, Н.Шараївського та інших священиків, а також про те, щоб ВПЦР та всі українські парафіяльні громади припинили своє існування. На підставі цього указу керуючий Київською єпархією єпископ Назарій позбавив сану всіх священиків українських автокефальних парафій. Але все це лише підлило масла у вогонь внутріцерковної боротьби на Україні.

За таких умов 14 жовтня 1921 р. у храмі св.Софії в Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський православний церковний собор. Він зібрав близько 500 представників духовенства і мирян, в тому числі 150 від Київщини. На собор були також запрошені екзарх України митрополит Михаїл і всі православні єпископи. Але оскільки собор скликався всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому взяли гору прихильники патріарха Тихона, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з українських єпископів не погодився брати участь у ньому. Правда, митрополит Михаїл хоч і прибув на собор, заявив, що ці збори мирян і духовенства він за собор не визнає і прохання учасників цього з'їзду поставити їм єпископа задовольнити не може. Митрополита насильно затримали на соборі після такої заяви, довго благали і вимагали, але він рішення свого не змінив.

Колишній Київський митрополит Антоній з приводу суперечливої тактики автокефалістів стосовно єпископату писав заступникові голови ВПЦР Н.Шараївському: "Тільки-но вдома я пробіг очима ваш документ, здалося, що ви робите не як люди з очкурами, в як безштанні діти. То ви на патріарха з кулаками, то ви протягуєте руки до нього за благословенням і хочете, щоб патріарх, котрий вам не треба, дав мені якесь уповноваження. Вас після цього треба запитати: чого ж ви бажаєте? Вас не спіймати і в ступі?".

Проте, автокефалісти добре знали, чого вони хотіли. Успадкувавши назву автокефалістського органу 1917 p.. Всеукраїнська православна церковна рада нового складу ставила ту ж саму мету, що й за Директорії: відокремлення православної церкви на Україні від Руської православної церкви, використавши для цього Всеукраїнський собор. Опинившись при радянській владі нарівні з іншими релігійними та церковними течіями, автокефалісти Йшли на повний розрив з православною ієрархією, на розрив з Руською православною церквою.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський, колишній голова ради міністрів Директорії, який свого часу підписав Закон про створення УАПЦ, у своєму виступі закликав звільнитися від залежності московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. В промовах окремих делегатів створення окремої православної церкви на Україні на засадах, запропонованих ВПЦР, оцінювалося як "революційний переворот у церковних справах".

Першим питанням ділової частини собору було його правно-канонічне визначення. З доповіддю виступив позбавлений духовного сану колишній протоієрей В.Липківський. Канонічних прав собор, звичайно, не мав, хоча б тому, що на ньому були відсутні єпископи. Але доповідач висунув такий аргумент: "У складі всіх представників собору лунає голос усієї української церкви". Хоча це було не зовсім так, бо УАПЦ на той час мала за собою менше десяти відсотків українських православних парафій. Далі В.Липківський стверджував, що собор зібрався в ім'я Христове, отже, тут присутній Христос. Але з євангелій відомо, що Христос не визнавав розмежування віруючих християн за національними ознаками, тоді як автокефалісти вимагали, щоб на чолі церкви і релігійних громад були виключно українці. Нарешті, доповідач запевнив, що "українською церквою керує дух святий", а тому собор "має усі підстави, щоб бути цілком канонічним". Делегати погодилися з такою аргументацією (а більш їм нічого і не залишалося) і перейшли до розгляду головного питання — створення ієрархії Української автокефальної православної церкви. Слід у зв'язку з цим зазначити, що єдності в цьому питанні серед автокефалістів не було. Частина собору не полишала надій на те, що "ієрархію можна буде створити від законно поставлених єпископів". Але переважна більшість делегатів виступала за створення ієрархії без участі єпископату. Відхід від церковної традиції в даному випадку пояснювався тим, що єпископи Руської православної церкви підтримували денікінців і тому не мали благодаті божої. Додатковим аргументом на користь відступу від канонів було й те, що практика перших віків християнства знала хіротонію не лише єпископську, а й пресвітерську. З огляду на це з'їзд автокефального духовенства та мирян 23 жовтня 1921 р. в Со-фієвському соборі провів колективний процес хіротонії, коли його делегати покладанням рук на голову один одному, врешті-решт на голову тому, кого висвячували, "передали йому благодать духу святого". Так собор хіронізував руками всіх присутніх пресвітерів Василя Липківського — одного із фундаторів руху за автокефалію церкви на Україні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України. Потім було висвячено на єпископів Н.Шараївського (він став заступником митрополита), І.Теолоровича, О.Ярешенка, Ю. Махновського і С.Ор-лика. Так було покладено початок ієрархії Української автокефальної православної церкви, яка дістала в народі назви "са-мосвятів" і "липківців". Порушення з боку автокефалістів традиції архієрейського висвячення різко критикувалося служителями культу та віруючими інших церков, і в першу чергу, Руської православної.

Всеукраїнський православний церковний собор 1921 р. визнав акт 1686 р. про віддання української церкви під керівництво Московському патріарху недійсним і аморальним. Також були визнані недійсними постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.) соборів, як таких, що "дбали про здійснення панування над церквою єпископату, органу, що затримав частки папсько-царської влади" (Людина і світ. — 1990. — № 5. — С.21). Собор схвалив автокефалію української православної церкви і її аполітичність, ухвалив вживання живої української мови в богослужіннях, проголосив соборність УАПЦ. Собор затвердив канони нової церкви. У цьому документі було ухвалено '-непохитно тримати православну християнську віру, утверджену на семи Вселенських соборах, що її прийняли наші предки за с в Володимира". Визнано доцільними і "єдино можливими" для свого часу правила церковного ладу, встановлені Вселенськими та По-місними соборами, вказано на те, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Тому "єпископсько-самодержавний устрій церкви, що утворився під впливом... державно-монархічного ладу... повинен бути замінений устроєм иер-ковно-соборноправним", а собор з одних єпископів повинен бути замінений соборами з представників від усієї православної людності. Було висунуто ідею про утворення "Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви", котрій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Всеукраїнський собор закликав парафії відновлювати всі органи життя церкви перших віків християнства. Так, монастирі мали реформуватися в напрямку первісних релігійно-трудових громад, які будуть входити як окремі братства до складу тих парафій, в межах яких вони перебувають. Було запропоновано змінити старий статут, пристосувати його ближче до життя в напрямку освітньо-релігійного трудового удосконалення. Також був визнаний за необхідний ґрунтовний перегляд обрядів та церковних служб, зазначено, що "походження і шлюбний стан не може бути перешкодою для набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно", що "у справі набуття єпископського сану ченці не повинні мати ніяких привілеїв" (Людина і світ. — 1990, № 5. С.22). Священикам УАПЦ дозволялося носити цивільний одяг у позаслужбовий час, а також стригти волосся.

Собор надіслав листа урядові УРСР, в якому висловлював вдячність за прийняття закону про відокремлення церкви від держави, оцінюючи його як гарант забезпечення свободи совісті на Україні. На ньому також було прийнято звернення до віруючих, в якому, зокрема, говорилося: "Об'єднайтеся всі ви під ви-шим духовним керівництвом Всеукраїнського православного собору, слухайтесь і виконуйте постанови узаконеної собором православної церковної ради, організуйте відправи божих служб в своїх храмах на рідній мові якнайкраще, міцно тримайте в своїх руках церковну справу і в своїх молитвах на божих службах поминайте обранця собору всечесного отця нашого архієпископа Василя, митрополита Київського і всієї України".

Проголошення Української автокефальної православної церкви, з одного боку, викликало сильну протидію традиціоналіст-ського напрямку в Руській православній церкві, але з другого — дістало підтримку обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 р., яким був підготовлений обновленнями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви на Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся з зверненням до православного населення, в якому закликав не піддаватися омані автокефалістів, не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", "не йти за хулителями нашої віри і розорителями церкви Божої".

Після собору УАПЦ 1921 р. активно проходить процес утворення церковних структур, у першу чергу на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Серед членів міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники інтелігенції, робітники. Основну масу сільських парафіян складало трудове селянство, яке привело в автокефалію бажання "слухати службу Божу та молитися рідною мовою". Віруючим імпонувало також і те, що УАПЦ, як заявляло її керівництво, діє у згоді з органами радянської влади. 2 вересня 1923 р. про свою підтримку влади Рад заявило керівництво Української автокефальної православної церкви на зустрічі з головою РНК УРСР Х.Г.Раковеьким.

Українська автокефальна православна церква зростала головним чином за рахунок віруючих Руської православної церкви, а частково релігійних сектантів. Типовою була ситуація, коли церковна рада схиляла парафіян до зміни богослужбової мови та українізації церковного життя і, нарешті, до автокефалії — приєднання до УАПЦ. При зміні церковної організації, як свідчать джерела, між релігійними конфесіями нерідко виникали конфлікти, які часом переростали у справжні бійки за право користуватися церковними спорудами, деякі закінчувалися трагічно для обох сторін. В цілому "українізація церкви, — як писав В.Потієнко, — після собору йшла швидко і різними шляхами. Митрополитові і єпископам часто важко було вчасно задовольняти вимоги того руху, бо бракувало священиків". Справа в тому, що із старих священиків до УАПЦ пішло небагато. Тому було організовано прискорену масову підготовку власного духовенства. При ВПЦР постійно діяла комісія, яка провадила іспити для тих, хто бажав стати священиком. Головні умови на іспитах: щоб був українець, визнавав рішення собору 1921 р., знав українську мову і кілька молитов. Крім того, діяли пастирські курси, які підготували понад 200 священиків.

Значну частину кадрів автокефального духовенства складали окремі вчителі, яких не вдовольняли порядки в радянській школі, кооператори, що не бажали працювати в радянській кооперації, інтелігенція різної освіти й інтелекту, колишні військові царської, а потім української армії, а також працівники державного апарату в часи УНР. "Зла іронія долі, — писав про ці кадри УАПЦ В.Потієнко, — примістила їх жити в підрадянських умо-винах, не сприйняли вони радянського режиму, як і цей режим не сприйняв їх. І знайшли вони для себе вихід — пішли до української церкви священиками. Багато запалу, експресії, наполегливості, непримиренності вкладали вони у свою церковну працю і боротьбу, але не завжди пам'ятали, що вони є передусім священнослужителі".

Слід зазначити, що українізація православної церкви проходила іноді дуже повільно, зустрічаючи опір як з боку "старорежимних" українських священиків, так і з боку віруючих. У взаємини автокефалістів і місцевих православних священиків часом змушені були втручатися державні органи. Так, Прилуцький окрвиконком 22 травня 1929 р. видав таке розпорядження:

"На підставі розпорядження губліквідкому від 24 квітня за № 79/3317 роз'їзди українських автокефальних єпископів у чужі приходи неприпустимі, а також неприпустимий самовільний захват автокефалістами молитовних споруд". Райвиконкомам було наказано притягати до кримінальної відповідальності осіб, які порушують це розпорядження.

Про опір, який чинили автокефалістам віруючі, свідчить, зокрема, звіт члена єпископської ради УАПЦ К.Ботвиненка. На початку травня 1922 р. його відрядили в м.Носівку (на Чернігівщині) "для відправи зразкової служби Божої на рідній українській мові". "Всі присутні люди, — доповідав він, — зустріли мене вороже... піднявся бабський крик, гам, погрози: "Ми не просили вас сюди їхати. У нас єсть свій батюшка. Нам не треба вас!.. З оглядом на мир христовий ми, українці, погодилися передати ключі від храму святої Трійці (який вважався автокефальним) москвинцям..." З інших місцевостей надходили аналогічні повідомлення.

Отже, конфронтація між автокефалістами і "тихонівцями" розгорілася. Все це, звичайно, не сприяло стабілізації обстановки на Україні після громадянської війни та іноземної військової інтервенції, а навпаки, загострювало ЇЇ.