Розділ «§11. Українська автокефальна православна церква»

Та лише після краху гетьманщини П.Скоропадського з'явилися ширші можливості для досягнення автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії, який був утворений 14 листопада 1918 р. на чолі з С.Петлюрою та В.Винниченком, на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися віл радянської Росії, зумовили його .підтримку курсу на утворення незалежної православної церкви на Україні. Директорія прагнула використати українську церкву, той вплив, який вона мала в масах, у своїх політичних цілях. Тому не випадково, що прибічники автокефалії одержали доступ до політичної влади; так, В.М.Чехівський, переконаний прихильник ідеї створення української православної церкви, став прем'єр-міністром, а на пост міністра віросповідань був призначений І.Л.Липа.

Оскільки становлення української автокефальної православної церкви в той час було ускладнене опозицією з боку ієрархів

Руської православної церкви, то 1 січня 1919 р. декретом Директорії українську церкву було проголошено автокефальною, тобто такою, яка "в будь-якій підлеглості" від російського патріархату не перебуває. Цей декрет мав назву "Закон про Українську автокефальну православну церкву" і в ньому, зокрема, сказано: "Церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці відповідно штатам, установленим для цього додатково.

Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського патріархату не стоїть".

Таким чином, прибічники незалежної церкви, не зумівши домогтися її самостійності на Всеукраїнському соборі, одержали автокефалію з рук Директорії; з іншого боку, прийнятим Законом відверто проголошувався союз автокефалістів з буржуазною владою, яка брала їх на своє утримання. В той же час прихильники автокефалії православної церкви розгорнули активну діяльність на території, де була поширена радянська влада. Умови для неї склалися сприятливі у зв'язку з прийняттям 22 січня 1919 р. урядом радянської України декрету "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", що надавав рівні можливості для існування різних релігійних напрямів, в тому числі й таких, які висували ідею автокефальної православної церкви.

Проте частина священнослужителів не прийняла основні положення нової влади стосовно релігії і це неприйняття часом призводило до відкритого протистояння органам робітничо-селянської держави. Але це не дає права на твердження, що прагнення до національно-церковних реформ завжди було пов'язане з діяльністю контрреволюційних, антирадянських сил. Дуже часто прихильники автокефалії керувалися природним бажанням оновити церковне життя на національному фунті, позбутися нарешті великодержавного гніту церковної верхівки Руської православної церкви. Використовуючи досить сприятливу ситуацію, вони вжили заходів до переведення богослужіння на українську мову, перекладу з церковнослов'янської мови богослужбових книг, організації українських православних парафій. Такі релігійні громади виникають спочатку в Києві — у березні 1919 р., в Миколаєві, Одесі, Полтаві та інших містах — на початку 1920 р. Громади, що знаходилися у Києві, незабаром об'єдналися у Всеукраїнську спілку православних парафій. Для керівництва нею 17 квітня 1919 р. було створено спеціальний орган — Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), до складу якої ввійшли протоієрей В.Липківський, протоієрей Н.Шараївський, священик П.Тарнавський та ін.; очолив її колишній член Ценфальної ради М.Мороз. Ця організація успадкувала не тільки назву, а й основну мету об'єднання прихильників автокефалії 1917р.: відокремлення православної церкви на Україні від Руської православної церкви шляхом скликання Всеукраїнського собору.

Проте нова церковна організація, спрямована на досягнення автокефалії української православної церкви, зазнала переслідувань та репресій з боку денікінців, які протягом літа 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалістів в церковній сфері очолив митрополит Агапіт, ше в 1918 р. затверджений патріархом Тихоном на митрополита Київського і Всеукраїнського. З його поверненням до Києва разом з денікінцями по єпархіях було розіслано вказівку здійснити переведення українських богослужінь, церковного листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, її Верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Засновані автокефалістами парафії ліквідовувалися, відбиралися храми, в тому числі і храм с в Софії у Києві.

Поразка денікінщини й падіння авторитету ієрархів православної церкви автокефалісти використали для відновлення своїх позицій на Правобережній Україні, яка в травні 1920 р. була окупована поляками. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від влади ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління на Україні, хоча, слід зазначити, що ця "Рада" складалася з представників лише чотирьох парафій м. Києва. На її засіданні було вирішено: "Ніяких розпоряджень єпископів, представників московської духовної влади не виконувати, звертатися тільки до ВПЦР"; підкреслювалося, що декрет Директорії про автокефалію православної церкви на Україні залишається в силі. Всіх єпископів, що не підкорилися автокефалістам, рада оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Проте прихильники автокефалії добре усвідомлювали, що їх церква законною в церковному відношенні бути не може. Тому вони почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної ради вони зверталися з проханням до патріархів фузинського та константинопольського, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відловів. А 4 березня 1920 р. автокефалісти одержали офіційну відмову від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.

В фудні 1920 р. представники ВПЦР звертаються з листом до єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановсько-го), в якому просять його прибути до Києва. "Ваша згода завітати до Киева, - говорилося в листі, — і тут з ВПЦР працювати на користь української церкви не тільки виведе нашу церкву з тяжкої небезпеки відносно єпископату, бо вдвох з архієпископом Парфенієм ви складете правомочний орган для висвячення українських єпископів, але й високо піднесете нашу церкву, бо на чолі її в особі Вас і архієпископа Парфенія стануть найдос-тойніші архієпископи".

Антонін у листі-відповіді написав: "...ті документи, які Церковна рада мусила надіслати, не дуже цікаві для великого діла. Мені відомо, що головою церковної ради був архієпископ Алексій Дородніиин. Теж на своїм стільці не всидів... Чи має Рада у себе сили застерегти від долі Алексія і Агапіта?.. І на чисму боці більше людей — на боці ВПЦР чи на боці київського епископа?"

Рада на це відповіла, що діяльність єпископів Алексія та Агапіта "проводилася в порозумінні з тодішньою українською цивільною владою (Центральна рада, гетьманщина, Директорія). 1 самі вони потерпіли, коли влада зникла. ВПЦР сучасного складу заснована в 1919 р. і не є спадкоємицею попередньої церковної влади (хоча це і не відповідало дійсності), стоїть вона на фунті відокремлення церкви від держави і спирається не на ту або іншу владу, а лише на віруючий народ... Влада ж цивільна, з огляду на декрет про відокремлення церкви від держави в наші справи не втручається".

Зустрівшись з патріархом Тихоном, єпископ Антонін дізнався, що ВПЦР у м.Києві має лише чотири парафії і тому він заявив раді: "Краше вам забути про автокефалію, погодитися на автономію". Безуспішним виявилося і листування ВПЦР з полтавським архієпископом Парфенієм. Він послався на своє слабке здоров'я і від запропонованої йому честі відмовився. Хоча погодився взяти під свою опіку кілька парафій на Полтавщині, які були під впливом Всеукраїнської православної церковної ради, про що повідомив патріарха Тихона.

Оскільки єпископи Руської православної церкви, навіть ті, котрі симпатизували автокефалістам, відмовлялися висвятити на єпископів прихильників незалежної української церкви, а висвятити власних активістів без згоди та сприяння ієрархії автокефалісти також не могли, то канонічне оформлення автокефальної церкви на Україні опинилося під загрозою.

У травні 1921 р. ними був скликаний Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів у плані підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися, "шоб парафії були українізовані, а старорежимний церковний устрій було якомога швидше остаточно ліквідовано". За рішенням єпархіального собору вводилася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий не тільки особам з білого духовенства, а й мирянам. Відхід від канонів православної церкви пояснювався автокефалістам и необхідністю відродити національні традиції. Шляхом цього, безперечно, досягалася певна демократизація церкви, що сприяло зростанню популярності прихильників незалежної церкви в народних масах. Але, з другого боку, цим був створений прецедент для того, щоб зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною... в обхід церковних канонів. Для зміцнення своїх позицій автокефалісти намагалися переконати релігійну громадськість України в тому, що на відміну від "старої московської церкви" яка, мовляв, "служила не богу, а царю", створювана ними церква "дійсно народна", "бідняцька". Внаслідок цього окремі сільські Ради підтримували автокефалістів, сприяли проведенню виборів на церковний собор, а делегатам видавалися посвідчення від вол комнезам і в.

На Київському єпархіальному соборі було прийнято рішення призначити скликання Всеукраїнського собору на 14 жовтня 1921 р. Ще раніше активістами автокефалії був одержаний дозвіл на проведення собору з боку радянських державних органів. Але реалізація прийнятого рішення була для автокефалістів нелегкою. Головні труднощі для них полягали в тому, що вони не мали парафій у багатьох містах і губерніях України. А без цього приймати рішення від імені усіх православних віруючих було неможливо. Який же вихід знайшла ВПЦР з такого скрутного становища? Вона розіслала на місця своїх уповноважених з такими посвідченнями (наводимо один з оригіналів, датований 9 серпня 1921 р.):

"ВПЦР посвідчує, що предъявитель священик Семен Лисян-ський є уповноваженим по Катеринославській губернії по організації відправ на українській мові, здійсненню соборноправності в церкві і скликанню в м.Києві 14 жовтня 1921 р. Першого Всеукраїнського православного церковно-визвольного собору (з'їзду), дозвіл на скликання якого Рада одержала від голови ВЦВК тов.Петровського.

Церковна рада прохає органи Радянської влади сприятливо ставитися до праці уповноваженого, а церковно-релігійних організацій, установ і все громадянство допомогти йому в чому тільки буде потреба".

Як видно з тексту, ВПЦР ставила перед уповноваженими подвійне завдання: по-перше, "українізувати" парафії, зарахувати їх до складу УАПЦ; по-друге, обрати делегатів на собор. Термін визначався досить стислий — 2 місяці. Таким чином, виконання завдання робилося проблематичним. Який же вихід знаходили уповноважені ВПЦР? Про це, зокрема, розповідає у своїх спогадах один із активних автокефальних діячів В.Потієнко: "До собору треба було провести загальні збори для вибору делегатів на собор, — писав він. — А де ж ті парафії українські? Нема. А кого вибирати в делегати? Не знаю.

Проте раз дістав таке уповноваження, треба було щось робити Викликав до себе знайомих учителів-українців, щоб доручити їм справу українізації парафій в їхніх селах. Учителі як учителі, одні сказали, що бояться влади і тому не хочуть втручатися в церковні справи; другі сказали, що не хочуть псувати хороших стосунків з місцевим священиком; треті не надіялися на свої сили і на свій авторитет у селі, щоб щось зробити; четверті заявили, що вони взагалі безбожники. Церква, хоч би яка вона була, їх не цікавить".